Мамедова Тамара, 11 клас, Київський фаховий коледж туризму та готельного господарства

Вчитель, що надихнув на написання — Кравцова Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ми живемо в місті Києві, досить далеко від лінії фронту. Наш дім, як і раніше, цілий та неушкоджений, без жодного влучання ракети чи снаряда. Здавалося, що все йде як завжди: вранці тато йшов на роботу, я та молодший братик навчалися онлайн, а мама піклувалася про дім. Але насправді, війна була поряд. Навіть якщо її не було видно за вікном.

Ми не потрапляли під прямі обстріли, але з кожним повітряним нальотом і звуком сирени серце стискалося від страху. Місто жило в напрузі: кожен новий день приносив повідомлення про вибухи десь недалеко.

Вночі, коли інколи здавалося, що стало тихо, різко приходив гуркіт віддаленого вибуху, і навіть якщо його не було видно, будинок тремтів, а ми – разом із ним.

У перші дні я намагалася заспокоювати батьків: «Не хвилюйтеся, все буде добре». Вони були дуже схвильовані й налякані за нас, але, у той час і я, відчували невидиму загрозу, яка висіла над нами.

Мені здається, що найбільший удар по нашій сім'ї був не фізичним, а емоційним. Страх і невпевненість стали постійними супутниками. Ми почали думати про те, щоб залишити країну. Рішення було важким: з одного боку, хотілося залишитися вдома, бо це наша земля, наш дім, а з іншого – страх за майбутнє і життя змушували замислюватися про виїзд. Кожен новий день приносив нові чутки: хтось із знайомих вже поїхав, хтось планував виїжджати завтра, хтось не міг знайти транспорт…

Мама часто стояла біля вікна, дивилася в небо й слухала віддалені звуки вибухів. «Це вже близько», – тихо казала вона. Ми відчували ударні хвилі від ракет, навіть коли вони не потрапляли до нас. Той момент, коли стіни будинку трохи тремтять, а у вікнах здригаються шибки, був для нас найстрашнішим. Це нагадувало про те, що наша безпека – лише ілюзія. Ми жили на межі між миром і війною, і ця межа була тонкою, як нитка.

Попри все, дідусь вперто намагався тримати нас у рутині. Він казав: «Треба жити далі, як і раніше». Але навіть у цих звичайних речах була тривога. Кожен день починався з перевірки новин і розмов про те, як далеко фронт. Ми намагалися жити «нормальним» життям, але кожна сирена змінювала цей сценарій.

Після декількох тижнів звикання з «новим» життям мій братик запитав:

«Чому не поїдемо, як усі інші?». Батько лише зітхнув і відповів: «Наш дім тут. Ми залишаємося, бо це наше життя. Ми не можемо втекти від страху».

І це було правдою. Ми боялися залишити те, що для нас було рідним. Вирішили залишитися.

І з кожним днем намагалися переконати себе, що зробили правильний вибір. Але щоночі перед сном я слухала звуки війни й думала: «Що буде завтра?». Війна змінила наше життя назавжди, навіть якщо власний дім не був зруйнований фізично. Ми стали іншими – обережнішими, стриманішими, менш наївними.

Наша сім’я стала настільки емоційно сильною, що батьки ухвалили наодинці найнеочікуваніше рішення: зачати третю дитину, мою молодшу сестричку. Тож ми тепер – сім’я з чотирьох чоловік, і хоч у кожному з нас до сих пір оселюється страх, не перестаємо вірити у краще.

1000 днів війни зробили нашу сім'ю сильнішою, але й загартували витримку. Ми не поїхали, але продовжували чекати, що одного дня все це закінчиться. Бо навіть коли ти не бачиш війну за вікном, її тінь завжди з тобою. І жити далі, як раніше, – це наш спосіб вижити. Віримо, що одного дня знову зможемо жити без страху.