Макаренко Назар, З-22 група, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку

Вчитель, що надихнув на написання — Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ця хронологія подій, як і у всіх, починається з 24 лютого 2022 року. Тоді я ще не розумів, що запам’ятаю той четвер на все своє життя. Оскільки того навчального року перевели на другу зміну, то я прокинувся приблизно в обід. Перше, що я побачив, це занепокоєних батьків, які мені усе пояснили.

Намагаючись усвідомити чи це не якийсь очевидний кошмар, я почав перечитувати усі свої отримані повідомлення. Яке ж було моє здивування, коли я побачив там близько 270 непрочитаних.

Як виявилось, то були мої інтернет-друзі, з різних міст України, які по-різному, але все ж відчули перші відлуння війни.

Як і усі інші, я зовсім не розумів, як це можливо? «Хіба ми живемо у Середньовіччі, щоб країни розпочинали криваві війни? Це ж взагалі економічно невигідно!», — думав тоді я. Як шкода, що мої переконання були хибними, все ж таки, ми живемо у Середньовіччі, і все це було наяву. Досі пам’ятаю цитату своєї вчительки з фізики зі школи, яка намагалася нас заспокоїти 23 лютого: «Не переймайтеся! Подивіться у вікно, будуються нові високоповерхівки. А це значить, що нічого не буде, бо навіщо тоді вони витрачають такі шалені гроші?»

Плинув час, дехто з моїх друзів то з’являвся у мережі, то зникав на кілька тижнів. Так і трапилося одного квітневого дня, коли мій чудовий друг просто зник, а у його місті почалися вуличні бої. Не знаю, як можна передати мої відчуття й думки протягом тих декількох тижнів. Але, на превелике щастя, він все ж таки з’явився у мережі, тим самим спричинивши справжній фурор. Які ми все ж таки були щасливі побачити його знову.

Минув рік. Тоді була весна.

Надзвичайно незручні відключення світла, через які приходилось робити домашні завдання буквально посеред ночі о дванадцятій чи першій ночі, вже закінчилися.

А я вже встиг закінчити 9 клас. Через постійну небезпеку й можливих повітряних тривог, ми не мали якогось дуже цікавого випускного. Не проводили й лінійку з останнім дзвоником.

Чесно кажучи, бувши ще дитиною, я не зовсім так уявляв собі свій останній випускний зі школи.

Правда кажучи, я не так уявляв собі повністю усе, що відбулося після 2022 року.

Мені до болі сумно визнавати: мої єдині у житті підліткові роки були марно витраченими, мої мрії та уявлення були майже вщент розбиті.

Попри це, найбільше мені шкода дітей, які застали війну у віці 5-6 років. Багато хто з них ще ні разу не сидів за партою у школі, бо одразу вийшли на дистанційне навчання. Що вже кажучи про те, що найбільш приємні та безтурботні дитячі роки їм прийдеться згадувати зі смутком: «Була тоді війна».

Я вірю у наших захисників й захисниць й дійсно маю надію, що війна дуже скоро закінчиться. Я вірю в те, що зовсім скоро найкращі підліткові роки мене, моїх однолітків стануть такими ж про які ми мріяли. А дитинство дітей, яке не пощастило припасти на такий скрутний час знову стане безтурботним і веселим. З такою думкою я прокидаюся і засинаю кожного дня.