Скульський Кирил, 9 клас, Чернівецький ліцей №18

Вчитель, що надихнув на написання — Інна Рубіківна Григорян

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Це наче нескінченний марафон, де кожен новий день — це боротьба за виживання, за свободу, за надію. Мій шлях за ці 1000 днів став не просто відліком часу, а складною і глибокою трансформацією, що змінила мене зсередини.

Коли все почалося, я не міг навіть уявити, наскільки це змінить життя. Перші дні війни були схожі на вибух — не лише фізично, але й емоційно. Я пам’ятаю той день, коли прокинувся вранці і почув, що по новинах кажуть, що в містах України вибухи. Я не міг це зрозуміти, тому що був ще малий. Пам’ятаю, як у цей же день багато хто з моїх друзів вже збирав речі, щоб поїхати в безпечніше місце: хтось у село, а хтось в іншу країну. 

Багато з моїх знайомих покинули Україну назавжди через війну.

Це був хаос, який важко було зрозуміти і прийняти.

Але людина звикає навіть до найстрашнішого. За ці 1000 днів я навчився жити з постійною тривогою. Я зрозумів, що війна не лише руйнує міста, а й кардинально змінює внутрішній світ кожної людини. Те, що колись було важливим — плани на майбутнє, мрії про подорожі, кар’єрні цілі — усе це відсунулося на другий план. На перший план вийшли інші цінності: виживання, підтримка близьких, боротьба за свободу.

Мій шлях за ці дні — це шлях до нового усвідомлення себе і свого місця в світі. Усе, що я робив раніше, здавалося таким далеким і неважливим у порівнянні з тим, що вимагала війна.

Я відчув потребу діяти, долучитися до спільної справи — допомагати тим, хто на передовій, підтримувати тих, хто втратив усе, відстоювати правду про те, що насправді відбувається в нашій країні.

Ці 1000 днів стали також періодом переосмислення того, що значить бути частиною своєї нації. 

Я завжди вважав себе патріотом, але війна розкрила для мене нові глибини цієї ідентичності.

Бути українцем — це не просто жити в цій країні, це відчувати її біль як свій власний. Це вміти стояти пліч-о-пліч з іншими, не залишаючи нікого в біді.

Я побачив, як люди допомагають один одному навіть у найважчих ситуаціях — на фронті, у лікарнях, на волонтерських складах.

Ця єдність стала для мене символом того, що ми непереможні.

Однак мій шлях був не тільки сумним і тривожним, а й пізнавальним. За ці майже три роки моє життя повністю змінилося: я познайомився з новими друзями, перейшов до іншої школи й зараз навчаюся в 9-му класі. Все дуже змінилося після того дня, коли Росія напала на Україну. На мій погляд, усі люди стали більш витривалими й сильними. Але за ці тривожні дні я також бачив багато втрат.

Кожен день приносив нові трагедії, і часто здавалося, що серце не витримає ще одного удару.

Але саме в ці моменти я навчився знаходити сили йти далі. Я зрозумів, що наша боротьба — це боротьба не лише за сьогодення, але й за майбутнє.

Війна також навчила мене терпінню. Це був процес повільного усвідомлення того, що перемога — це не миттєвий результат. Вона вимагає часу, жертв, наполегливості. Кожен день на цьому шляху — це маленька перемога, яка наближає нас до кінцевої мети. Важко бути терплячим, коли навколо так багато болю, але я навчився вірити в те, що наші зусилля не марні.

Мій шлях через ці 1000 днів — це також шлях надії. 

Я побачив силу нашого народу, яка вражає і надихає. 

Я бачу, як ми змінюємося, стаємо сильнішими, витривалішими, більш згуртованими. Ці 1000 днів показали мені, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло — у людях, які тебе оточують, у спільній боротьбі, у вірі в перемогу.

Попереду ще багато викликів, але я вірю, що ми вистоїмо. Мій шлях через ці 1000 днів став символом незламності та мужності. І хоча я не знаю, коли закінчиться війна, я знаю одне — ми переможемо. Бо в нас є те, що неможливо зламати: наша любов до рідної землі, наша віра в свободу і наша єдність.