Рибачук Анна Володимирівна,

викладачка Державного навчального закладу «Вінницький центр професійно-технічної освіти технологій та дизайну»

Війна. Моя історія

Тривожний дзвінок перервав мій солодкий міцний сон. Чоловік відповів і швидко почав вдягатись. «Війна!» – сказав він. Слово «війна» ударило в дзвони і розлетілось на тисячі уламків в моїй голові. Війна, війна, війна - вило і гуділо в моїй підсвідомості: що робити? куди бігти? Чоловік вже виходив за двері, і ніжно поцілував на прощання. Його поцілунок швидко повернув мене до реальності, і раптом я почула сирени: вони стоголосо вили за вікном, зрощуючи в моїй душі паніку та страх. Страх за життя чоловіка, дитини, батьків, друзів, країни.... Тваринний страх змусив мене мітатись по квартирі, хапати речі, переривати документи, навколо все танцювало у ритмі танцю страху. В епіцентрі дзигою крутилась я, створюючи хаос і безлад у квартирі. «Мама...» - голос доньки раптово перервав цей вихор, і я закам’яніла. «Війна!» - відповіла я, і зрозуміла, що зараз я повинна заспокоїтись, діяти рішуче і виважено, бо від цього залежить життя моєї дитини.

Перші тижні були однакові, а, можливо, я їх просто не пам'ятаю. Я не відчувала голоду, спраги. Одяг заважав спати вночі, бо роздягтись - то була розкіш на той момент.

Розташування бомбосховища – ось що цікавило мене найбільше. Новини ковтались замість їжі, телебачення, яке раніше нікого з нас не цікавило, стало сенсом життя. Чоловік зрідка писав обривчасті скупі фрази, від яких хотілося вити ще більше.

Друзі та родичі, вже не впевнена чи можна їх так називати, вирушали за кордон, назавжди створюючи між нами безодню, і не лише у відстані, а й у стосунках.

Життя розділилось на до і після. Гроші стали просто папером, друзі і родичі - незнайомими людьми, дитина, чоловік та батьки – найціннішим скарбом. Невіра та розпач переростали у злість та рішучість. Рятувало волонтерство, плетіння маскувальних сіток, розбір одягу. Одноманітні рухи вводили в медитативний стан, гойдалки зупинялись, ти відчував себе потрібним і живим.

Здавалось, що гірше не буде. Але новини приносили нестерпний біль, тваринну ненависть... ти виходив на новий рівень страждань та мук. Гостомель, Буча, Маріуполь – географічні назви меморіалами пам’яті врізались в душу, викарбовуючи кров’ю в ній свої назви.

Минали місяці... Мозаїка буденності поступово намагається затерти память, але чи їй це під силу? Я й досі панікую під час сирен, хоча й до них можна звикнути. Звикнути до життя під час війни. Хоча я й досі не можу слухати пісень українською, бо мені не до співу, бо мені болить, рве на частини біль і розпач. І єдине, що тримає мене – це моя віра в перемогу, віра в ЗСУ, віра в те, що це перша та остання війна в житті моєї дитини. Життя в вільній незалежній Україні.