Тарасюк Ніка

10 клас, Смолярівський ліцей Старовижівської селищної ради Ковельського району

Вчителька, що надихнула на написання – Крикота Тетяна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна - сукупність дій, спрямованих на захоплення певної території, держави. Для більшості українців це визначення стало більш відомим 24 лютого 2022 року. Вибухи, постріли, невтішні новини, звернення президента, жахливе передчуття - і все це одна ніч, яка перевернула життя кожного з нас. Всі ми знали, що на сході України війна триває вже не перший рік поспіль, але ніколи не розуміли, що це таке, доки біда не охопила кожен куточок нашої країни.

Вранці я прокинулась, навіть і не здогадуючись про те, що сталось. Мені назавжди запам’ятається постать моєї мами, якоїсь не такої, як завжди, розгубленої. Вона сказала: «Сьогодні залишаєтеся вдома, у нас розпочалася війна..." Ці слова, як відро холодної води на голову, як неочікувано запханий холоднючий сніг за комір. Не можу навіть підібрати слів і розказати, який ступор та холод охопив мене в ту хвилину. Уже тоді просто йти до школи було б неземною радістю.

Ось коли я зрозуміла, що означає збиратися всім разом не для того, щоб просто поспілкуватися, посміятися та провести разом час, а для того, що якщо "раптом що"- всі ми були разом, бо так трохи спокійніше.

Згадую, як кожен шурхіт на вулиці був підозрілим. У ті перші дні було одне спасіння - це спільна молитва та віра в те, що Бог послав нам ці випробовування не просто так і обов'язково всіх нас помилує та захистить. Будучи в храмі, я забувала всі страшні моменти і невтішні ситуації, була ніби не в реальності, у тісному зв'язку з нашим Творцем. Скажу чесно: на деякий час забувалося все те, що зараз відбувається в світі.

Минув деякий час. Прийшла весна, але пробудження нового життя прийшло якимось пригніченим, безсонячним. Воно означало лише те, що ми дожили до цієї пори і мали змогу знову переконатися, яка краса нас оточує, адже тоді кожен почав помічати більше приємних дрібниць. Тішило лише те, що поки вся родина разом. Лише тітонька з сім'єю виїхала за кордон як біженка.

І ось літо. Сонячна пора.

З'явилося трошки радості і,нарешті, хороші новини: наша родина чекає на поповнення. У ті моменти щастю не було меж! Нарешті всі змогли переключитися на щось інше, мати вже інші, приємні турботи.

Вже, здавалося б, життя потрошки налагоджується, в нашому регіоні не часто чути " звуки війни", тому так трошки спокійніше. Єдине, що всіх бентежило,- це непланове відключення електроенергії. Але це вже були дрібниці порівняно з тим, що всі пережили раніше.

І от новий навчальний рік.

Як же всі сумували за звичайними шкільними буднями! На мою думку, ми подорослішали на цілих сто років. Я не перебільшую. Адже зараз уже ніхто не скаже, що не хоче ходити до школи.

Ми стали цінувати дрібниці, на які раніше зовсім не звертали уваги. Кожна квіточка, яка тішить око, сміх малюків, які граються на вулиці, цікава розповідь учителя на уроці, мамина посмішка після того, як ти поцілувала її просто так, щасливе «ура» після того, як ввімкнули світло – все це приносило неабияку радість і неймовірне задоволення. Це життя моє і сучасних дітей війни. Звичайних дітей, які хочуть щасливого мирного життя. Життя безтурботного, дитячого насправді. І так шкода, що багато що для нас тепер не так, якби хотілося.

А ще страшніше те, що багато діток вже ніколи не побачать своїх рідних. У пам’яті виринають світлини з інтернету малят, які ходять на могили провідувати своїх рідних. Це так сумно і боляче…

Вже новий рік… Нова надія на те, що саме в цьому році небо над нашою Україною буде мирним. Але 2022 не забуде ніхто. Скоро вже другий рік, а ми й досі живемо надією на краще.

Як то кажуть, надія помирає останньою. Тому весь наш український народ вірить в краще і прикладає багато зусиль та робить свій внесок у нашу спільну перемогу над ворогом. І живе з вірою в те, що нова весна принесе нове життя, у якому буде більше щастя та спокою, яке ми вже вчимося цінувати. Чи забудемо ми колись цей період свого життя? Ніколи. Але скоро неодмінно зійде ясне сонце над нашою Україною, і, дай Боже, щоб схаменулися та покаялися всі ті люди, які причетні до цього лиха, тому що наприкінці нашої дороги кожен отримає по заслузі. Ті, хто змусив нас все це пережити, обов'язково поплатяться, як не в цьому житті, так у вічному, де буде вічний плач для кожного грішника.

А ми, українці, маємо робити все для того, щоб на страшному суді твердо відповісти, що цей період в нашій долі ми пережили з вірою, терпінням та надією лише на одного Бога, який по милості своїй захистить усіх нас.