Рибачук Анна Володимирівна, викладачка української мови та літератури Вінницького центру ПТО технологій та дизайну

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Тисяча днів болі, страждань, тривог, смертей, сліз. Чи могла я колись подумати, що буду знати, що таке «війна». В дитинстві нам розповідали про це жахіття наші діди та бабусі. Дідусь гордо вішав медалі та ордени, коли йшов на парад. Чи могла знати та дівчинка, яка писала на асфальті слова: «Хай завжди буде сонце!», що прийдеться пережити її родині, друзям, країні.

Війна поділила наше життя на дві частини: на до та після, відкрабувалась назавжди в душах наших дітей, зламала тисячі судеб, розділила сотні тисяч родин, водночас об’єднав усіх українців в одну націю – міцну, сміливу, неперможну. Неважливо стало звідки ти, з західної чи східної України, важливо стало те, що ти – українець. Всі ми стали родиною: хтось допомагав речами, хтось готував їсти, хтось приймав переселенців – кожен допомагав як міг. Ніколи ще не були ми такими об’єднаними, такими згрупованими, такими сильними.

Ми стали нацією, такою, про яку мріяв Тарас. Але ціну ми платимо зависоку…

Мені дуже страшно читати новини, я боюсь побачити там знайоме прізище. Забагато їх вже було. Страшніше за все – бачити ім’я свого учня. Вони вчились щоб жити, любити, подорожувати, творити. Твоя память підкидає тобі спогади, занурюючи тебе у божевільний стан.

Чи зможуть колись наші діти спокійно спати вночі, не лякатись голосних звуків, грози, шуму літаків у небі? Чи зможуть щасливо жити батьки, чиїх дітей забрала війна, дружини, які залишились самі?

Кажуть, час все лікує. Ми звикаємо до звуку сирен, вже не так страшно спати уночі, але я все одно пам'ятатиму слова своєї доньки, що вона спить з руками під подушкою, щоб їх не відірвало силою вибуху.

Що переживають наші діти, як війна впливає на їх психічний стан? Діти війни…

Тисяча днів… Тисяча днів війни. Вони безкінечні, всі ці дні пусті, ніщо не приносить радощів. Ні смачна їжа, ні відпочинок, ні книги – ніщо не відволікає від неї. Ти здригаєшся від різких звуків, криків, літак в небі примушує інстинктивно бігти до бомбосховища, а звуки гинтокрила нагадують про те, що до шпиталю привели поранених. Військових, чийогось батька, сина, брата. Господи, нехай всі залишаться живими!

Війна залишає глибокі сліди в наших серцях та душах, душах наших дітей та батьків. Ніколи ми вже не будемо такими, як до війни. Ніколи ми не зможемо пробачити цей біль, сльози наших дітей, безсоні ночі в бомбосховищі, загибелі наших рідних та знайомих.

Тисяча днів війни я вихожу на роботу, спілкуюсь з дітьми, підтримую їх, викладаю українську літературу, волонтерю. Українська література – це мій фронт. Моє завдання полягає в тому, щоб діти читали, щоб розуміли, що відбувалось в нашій історії та літературі, щоб цінували те, чого ми досягли. Кожна дитина, яка читає – це маленька перемога, кожна дитина, яка починає спілкуватись українською – це моя нагорода. Це мій шлях. Мій шлях усі тисячу днів війни…