Сім’я Людмили Василівни не збиралась виїжджати з Гуляйполя, але російські обстріли зробили їх будинки непридатними для життя

Мені 60 років. Я і моя сім’я – з міста Гуляйполя. У мене дві дорослі доньки і дві онучки. 8 квітня ми з чоловіком виїхали до Запоріжжя, проживаємо тут у родичів. Ми обидва пенсіонери, уже не працюємо. 

24 лютого вранці, ми ще спали з чоловіком, нам подзвонила донька і сказала, що почалася війна. Ми вже люди немолоді. Мій чоловік був у Чорнобилі водієм. Він перестав спати, їсти. Дуже страшно було. Ми були шоковані та впали в депресію з чоловіком. 

Вода була в колодязі. Не дуже чиста, але можна було пити. У нас найперше світла не стало, ще на другий чи третій день війни. Газу не було з літа. Нам двічі перебили труби. Наразі там немає ні електрики, ні газу. Їжі були свої запаси. Гуманітарку отримували. Дякую волонтерам, вони досі її привозять. Ми не голодуємо.  

Не хотілося їхати з Гуляйполя, ми збиралися залишатись до кінця, але не змогли. У нас вікна вибило. У дочки в хаті снаряд пробив дах.

Над нашим будинком летіли бомби, а ми з чоловіком були на вулиці. Ми дуже злякались і впали біля паркану. У чоловіка були опіки незначні на руках. Ми перележали там, поки все минулося. 

Це тривало десь дві години. А наступного дня ми виїхали в Запоріжжя. 

Нашою вулицею проходив «зелений коридор». По ній їхали всі переселенці. Ми кинули речі в машину і поїхали. Зібрали в чемодани все, що потрібно: різні документи, посвідчення. Дочка з онукою в Швейцарію виїхали, а ми у родичів у Запоріжжі. Волонтери допомагають тим, у кого немає тут рідні. Усіх заселяють у гуртожитки, пансіонати.

Ми живемо непогано, але додому хочеться. Не можемо дочекатися, коли війна закінчиться. Через кожні півтора місяці їздимо додому. У нас там собачка, кіт. Сусідка не хоче виїжджати, бо в неї корови, то вона наглядає і за нашою хатою. Ми їздимо і платимо сусідці, щоб годувала наших тварин, і вікна вставляємо, бо вибиті. Усе там заросле, страшне.

Наша вулиця розташована на виїзді з Гуляйполя, і нам потрібно їхати далі, щоб побачити все те, що там накоїли.

Дуже багато зруйновано: лікарня, інші заклади. Щось повністю, щось - частково. Дроти висять, стовпи валяються. Дуже тяжко там жити з такими руйнуваннями. Там не дуже комфортно людям, які залишилися. 

Дуже хочеться додому. Все у нас добре, жити можна, якби не було війни, але дуже хочеться додому, щоб усі рідні були разом.  

Я думаю, що росіяни не полишать нас так швидко. Хочеться, щоб це все закінчилося. Думаю, що війна надовго, а там – як Бог дасть. 

Мрію про мир і про те, щоб усі люди повернулися в Україну. Я раніше думала, що головне – здоров’я, гроші, а тепер для мене це неважливо: тільки б був мир і всі повернулися додому.