Кольчева Дар’я, 10 клас, Одеський ліцей № 73 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плотнікова Елла Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Нещодавно ми жили своїм дитячим життям, повним яскравих вражень пізнання, а сьогодні, у свої шістнадцять, ми маємо не тільки шукати, але і знайти відповіді  на дуже складні, зовсім не дитячі питання… Що таке війна? Яка доля може спіткати нас, дітей у воєнному конфлікті та після його завершення? Чому гинуть діти? Що я можу зробити для досягнення Миру в Україні?

Я багато разів ставила перед собою ці питання з того моменту, як 1000 днів тому ми пізнали всі жахіття війни:  люди втрачають своїх рідних, свої домівки, стають переселенцями та біженцями...

На початку березня ми з мамою змушені були поїхати закордон задля своєї безпеки, але, на превеликий жаль, мали покинути батька, який залишився вдома, в Одесі. Їхали ми разом з нашими друзями, після довгих вагань ми вирішили поїхати до Румунії. Наш шлях був складним і непростим, адже у той час було дуже морозно і надзвичайно хвилююче, бо ніхто з нас не мав уяви, куди саме ми вирушаємо. Також з нами була наша маленька собачка, яка почувалася неспокійно протягом усього шляху.

Через великий потік людей ми стояли на кордоні цілу ніч, переймаючись майбутнім і маючи тисячі негативних думок в голові.

Вже у Румунії було прийнято рішення, що ми поїдемо до міста Алба-Юлія, що є одним з найдавніших міст Трансільванії та всієї Румунії, де ми зможемо знайти притулок. Майже усю дорогу ми їхали по серпантину серед гір, де відкривалися неймовірні види, але смуток всередині не покидав нас. У нас була достатньо велика компанія людей, тож нам допомогли знайти будинок, де ми зможемо пожити всі разом декілька тижнів. Доїхали до місця прибуття ми вночі, де дуже неочікувано нас зустріли дві поліціянти, волонтери з Румунії й хазяйка будинку. Вони були дуже привітними по відношенню до нас, тож у той момент всі ми почувалися в безпеці. Через декілька днів з нами сталася ситуація, яка дуже розчулила мене й моїх подруг.

Чоловік, що працював у невеличкому сувенірному магазині, дізнався, що ми приїхали з України, та подарував нам сувеніри, розчулившись і підтримавши нас.

Через певні обставини ми переїхали до іншого невеликого містечка Себеш, де ми мешкали протягом трьох місяців. Там же ми і святкували Великдень, дізналися румунські традиції та розповіли про свої. Навесні у місті Альба-Юлія проходила підготовка до концерту, присвяченого дню захисту дітей, в якому нам та іншим дітям з України запропонували взяти участь. Ми, звичайно, з радістю погодилися та, підготувавши груповий танець, виступили на параді у центрі міста у патріотичному вбранні.

На нас дивилися учні з румунських шкіл та підтримували нас, що було дуже приємно і мило.

На четвертий місяць перебування закордоном ми з мамою вирішили повернутися до Одеси, адже ми дуже сумували за близькими та рідною країною. І нарешті я вдома, у рідному місті, про яке ніколи не забувала. Війна продовжується і надалі, але я щиро вірю в те, що ми вистоїмо і зможемо подолати все на своєму довгому, складному й тернистому шляху.

Українці- надзвичайно сильний і згуртований народ, що підтримує один одного і зберігає бойовий дух і віру у те, що все закінчиться нашою перемогою, і ми будемо жити у мирній Україні як і раніше, у довоєнні часи.

24 лютого 2024 року наше дитяче життя розділилося на «до» та «після»… Ми, українські діти, діти війни, звертаємось до всіх народів світу! Наші серця та розум закликають до МИРУ в Україні!  Мирного неба тобі, Україно!