Кольчева Дар'я, 10 клас, Одеський ліцей № 73 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плотнікова Елла Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

В недалекому минулому я зі своєю родиною жила своїм дитячим життям, повним яскравих вражень пізнання, а сьогодні, у свої шістнадцять, я маю не тільки шукати, але і знайти відповіді  на дуже складні, зовсім не дитячі питання… Війна! Яке страшне слово! Яка доля може спіткати нас, дітей, у воєнному конфлікті та після його завершення? Чому гинуть діти? Що я можу зробити для досягнення Миру в Україні?

Я багато разів ставила перед собою ці питання з того моменту, як ми пізнали всі жахіття війни: люди втрачали своїх рідних, свої домівки, ставали переселенцями та біженцями...

На початку березня 2023 року ми з мамою вимушені були поїхати закордон задля своєї безпеки, але, на превеликий жаль, мали покинути батька, який залишився вдома, в Одесі. Їхали ми разом з нашими друзями, ми наважились поїхати до Румунії попри страхи й вагання. Наш шлях був довгим і складним, бо ніхто з нас не мав уяви, куди саме ми вирушаємо. Також з нами була наша маленька собачка, яка почувалася неспокійно протягом усієї дороги. Через великий потік людей ми стояли на кордоні усю ніч, переймаючись і маючі тисячі негативних думок в голові.

Вже в Румунії, у місті на кордоні, у якому ми зупинилися, було прийнято рішення, що ми поїдемо до міста Алба-Юлія, що є одним з найдавніших міст Трансільванії та всієї Румунії, де нам зможуть надати прихисток.

Майже усю дорогу ми їхали по серпантину серед гір, де відкривалися неймовірні краєвиди, але смуток всередині не покидав нас. У нас була достатньо велика компанія людей, тож нам допомогли знайти будинок, де ми зможемо пожити всі разом декілька тижнів. Доїхали до місця прибуття ми вночі, де дуже неочікувано нас зустріли дві поліцейські машини, волонтери з Румунії й хазяйка будинку. Вони були дуже привітними й з розумінням поставилися до нас. За кілька днів з нами сталася ситуація, яка дуже розчулила мене й моїх подруг.

Чоловік, що працював у невеличкому сувенірному магазині, дізнався, що ми приїхали з України та подарував нам сувеніри, щоб підтримати нас.

Через певні обставини ми переїхали до іншого невеликого містечка Себеш, де ми мешкали протягом трьох місяців. Там же ми і святкували Великдень, дізналися румунські традиції та розповіли про свої. Навесні у місті Альба-Юлія проходила підготовка до концерту, присвяченого дню захисту дітей, в якому нам та іншим дітям з України запропонували взяти участь. Ми, звісно, з радістю погодилися та, підготувавши груповий танець, виступили на параді у центрі міста в патріотичному вбранні. На нас дивилися учні з румунських шкіл та підтримували нас, що було дуже приємно і мило.

На четвертий місяць перебування за кордоном ми з мамою вирішили повернутися до Одеси, адже ми дуже сумували за близькими та рідною країною.

Зараз я навчаюся в 10 класі у своєму улюбленому ліцеї, у мене з’явилися нові друзі. Я намагаюся жити, насолоджуватися життям, приймаю участь у всіх шкільних і класних заходах, але завжди, коли чую звуки сирен і сигнали повітряної тривоги, я розумію, що війна триває й надалі, що продовжують гинути наші захисники, мирні люди, діти. Але я щиро вірю в те, що ми вистоїмо і зможемо подолати все на своєму довгому, складному й тернистому шляху.

Українці- надзвичайно сильний і згуртований народ, що підтримує один одного і зберігає бойовий дух і віру в те, що все закінчиться нашою перемогою, і ми будемо жити в мирній Україні, як і раніше, у довоєнні часи.

Ми, українські діти, діти війни, звертаємось до всіх народів світу! Почуйте НАС! Наші серця та розум закликають до МИРУ в Україні! Ми віримо в нашу перемогу, в наших захисників, які боронять нашу країну від російської навали. Ми хочемо МИРУ, ПЕРЕМОГИ! І ми віримо в справедливість та звеличення добра над злом.