Кошельник Анна, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Ліцей №9 Хмельницької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поліщук Емілія Цезарівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – слово, яке ніхто з нас не очікував почути того зловісного дня. Двадцять четвертого лютого життя  українців перетворилося на жах та муку, котрі кожен з нас проживав і проживає досі, біль проникав у кожну клітинку, кров пульсувала в скронях, ми шукали відповіді на питання, які ставали риторичними.

Я дотепер боюся в думках повертатися до того страшного дня й до подій, які відбулися в перші місяці війни й  відбуваються зараз.

Незадовго до початку повномасштабного вторгнення я захворіла на грип. Зима, кашель, температура. Прокинулася від гучного вибуху та слів мами: «Почалася війна!» Спершу я не зрозуміла, що відбувається. У будинку панував шум, тривога огортала щохвилини сильніше. Мама дивилася телевізор, а тато збирався на роботу. Здавалося, це звичайний день, але після ще одного вибуху я зрозуміла, що сталося щось страшне. Ми почали читати новини, збирати тривожні валізи й телефонувати родичам.

Мене лякали звістки з Києва й передмістя. Один із моїх дядьків із дружиною тоді перебував у Прип’яті, неподалік ЧАЕС, яку захопив ворог.

На жаль, вони не виїхали звідти до кінця окупації й перебували в полоні російських солдатів. Мені страшно згадувати історії дядька Сергія, які він розповідав мені, приїхавши до нас у гості. Вони й ще декілька десятків людей жили в підземних окопах, які вирили, аби росіяни їх не знайшли, їли запечених на вогнищі птахів або й взагалі нічого. Вороги змушували їх здавати українські позиції, малих дітей насильно забирали в батьків і хотіли вивезти до росії. Дядько згадує: «Холодного 24 лютого ми з дружиною були в Прип'яті. Ранок почався з гучних вибухів. Спершу ми почули вибух неподалік і спочатку не зрозуміли, що відбувається. Вийшли на ґанок будівлі, де перебували, і почули другий вибух. Вдалині було видно, як розриваються снаряди від "градів".

Незабаром у небі з'явилися літаки й гелікоптери, а також дрони. Тоді стало зрозуміло – почалася війна. До останнього ми не могли повірити в це. 21-ше століття! Як таке можливо? Яка війна?»

У цей час наша сім’я не мала з ними жодного зв’язку. Приблизно о дванадцятій годині двадцять четвертого лютого ми востаннє розмовляли з ними по телефону. Ось, що ми почули від дядька Сергія: «З нами все ок, але телефон вимикається. За можливості наберу». Після того пролунав вибух – і зв’язок обірвався. Ми не знаходили собі місця майже півтора місяця, доки ЗСУ не звільнили передмістя Києва. Лише за день-два після того ми нарешті дізналися, що з родичами все гаразд! Це було таке полегшення для всіх нас, що стало вільніше дихати, навіть спали ми міцніше.

Коли нарешті побачилися, я сиділа поруч із дядьком, обіймала його й плакала, слухаючи розповіді про жахіття війни.

Чим я могла допомогти? Звичайно, ми долучались до різноманітних волонтерських зборів. Приносили одяг у пункти незламності, робили заготовки для борщів та супів, консерви з м’яса й риби, передавали їх у різні волонтерські організації, зокрема у «Волонтери Поділля». Ми неодноразово організовували збір гуманітарної допомоги нашим захисникам, робили  листівки з побажаннями й зустрічалися з ними особисто, щоб подякувати за їхню мужність і відвагу. 

Наразі я продовжую волонтерити. А ще допомагаємо одне одному в школі, поширюємо інформацію, підбадьорюємо вчителів, жартуємо й здобуваємо освіту, що теж важливо.

Війна вдарила по всіх українцях. Кожен має свою страшну історію. Я пишаюсь тим, що не здалася, хоч і пройшла через біль і сльози. Співчуваю всім, для кого цей день також став найгіршим у житті. 1000 днів – це не просто цифра. Це тисячі життів, мрій і сподівань, які назавжди залишаться в нашій пам’яті. Мій шлях – це лише частинка великої історії, що продовжує поповнюватися з кожним днем повномасштабного вторгнення.