Каменярська Анастасія, 11 клас, Григорівська загальноосвітня школа І-ІІІступенів Старокостянтинівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онофрійчук Катерина Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого... Це день, коли життя всіх українців і людей, які перебували на території України змінилось. Увечері ти ще планував йти до школи, в дитсадок, на роботу, а вранці - прокинувся від вибухів і страху... Перші місяці війни були особливо важкими.

Про попередній стиль життя не могло бути й мови. Люди почали  виживати, а не ЖИТИ.

Чому ми не можемо мирно та злагоджено  жити на території своєї держави? Чому ми не можемо бути впевнені, що не загинемо від руки агресора? Чому у світі так багато насилля? «Чому? Чому? Чому?» - ці питання переслідують нас із дня у день. Війна вплинула на всіх. Нічого не буде так, як колись.

Ми не зможемо в один момент переключитись та жити так, наче нічого не відбувалося. Хочу поділитись із вами  своєю історією, своїм шляхом у цій війні.

Я прокинулась вранці від вибухів, уся сім’я вже не спала. На той момент ми не знали, що ворог вже скидав бомби на наше місто. Я сиділа і думала: «А чи йти сьогодні в школу?» Вся родина була збентежена. Лише увімкнувши новини, ми  зрозуміли в чому справа. Тоді паніка накрила моїх рідних. Вибухи, звуки літаків, крики, метушня... Я не панікувала. Звісно було страшно від невідомості. Але чомусь бажання кричати не було. Я сіла у вітальні й дивилася в одну точку,  без будь-яких думок. Переживала горе і шоковий стан у тиші.

Думки не лізли в голову, але виникло різке почуття ненависті до країни-агресора та всіх людей, які перебували там, або були з нею хоч якось пов’язані.

Під час перших тривог було страшно,  але відкритого панічного стану я не відчувала. У мене була апатія. Мозок не сприймав важку для нього інформацію. Минуло трохи часу, у мене сталася перша істерика від страху перед невідомістю. Я тверезо розуміла ситуацію, а через певний час почала осмислювати її жахливість. В моменти усвідомлення подій, що відбувалися на території нашої держави, на мене навалювався спектр емоцій, і далеко не позитивних.

Мене рятувала музика:  допомагала відволікатись і сумувати, мріяти і думати.

У знак протесту та сильної ненависті я почала відмовлятись від усього  російського та почала фільтрувати те, чим я користуюсь і який контент споживаю. Ще через декілька місяців я поступово почала відвідувати гуртки, робити справи, якими займалася раніше. Чим більше днів йшла війна, тим більше росла ненависть до всього російського. Коли я думала про становище наших військових та мирних жителів на даний час - плакала. Мені боляче... Стільки дітей залишилося без батьків,  а батьків без дітей. Тисячі людей загинули і продовжують гинути. Країна в жахливому економічному становищі, а корупція продовжує панувати, на вулицях України лунає російська музика...

Що робиться в нашій державі? Хочеться вірити, що незабаром усе буде добре. Але коли? Хто може відповісти на це запитання?

Я  впевнена, ви не раз думали: «Чому це відбувається зі мною? Навіщо? Невже немає інших шляхів?» Це важко, кожен своє горе та емоції переживає по-різному. Немає людини, яка відчула жахіття війни, і ніяк не змінилася.  Я хочу продовжувати ЖИТИ, а не існувати. Хочу отримати якісну освіту, престижну роботу, бути впевненою в своєму майбутньому. Але чи є гарантії, що завтра буду живою? Хотілось би сказати, що  варто для себе щось змінювати, та, вибачте,  вже нічого не буде як раніше. Життя продовжується.

Потрібно думати про свою безпеку, але  не варто «ставити на собі хрест». Варто пам’ятати, якщо ви не в змозі справитися із собою і своїми думками самі, то зверніться до спеціаліста.

Мій шлях продовжується. Так, я не можу знати коли він закінчиться, але, тим паче, зараз я жива. Зараз я хочу допомагати нашій армії, зараз хочу самовдосконалюватися, зараз хочу жити. Час робити вибір настав. «Поза політикою» ти вже не будеш. За допомогою спільного бажання можна покращити наше буття. Тільки от варто щось робити вже зараз! У тебе свій шлях, у мене свій, але мета одна! Єдність об’єднує нас! Слава Україні!