Мохнарь Орина, 15 років, КЗ НВК «Гарант», м. Лисичанськ

Есе «Один день»

Війна – це страшна подія, з якою багато народів перетинались у різні часи. Ніхто насправді не знає, скільки було втрат під час воєнних дій, не було жодного періоду без них. Боротися виходили та виходять не тільки чоловіки, але й жінки. Багато з них, жадаючи захистити свою рідну землю, розплачуються найціннішим – своїм життям.

Раніше, розглядаючи підручник історії, ми не сприймали війну як щось дуже серйозне, бо не знали, який удар мирним людям задали ворожі сили. Здавалося, що бої і кровопролиття були давно та більше не торкнуться нашої країни, але 2014 рік змінив життя кожного українця.

Усе почалося з протистояння студентів за вступ до Євросоюзу у 2013 році. Тоді ще ніхто не знав, чим це обернеться для кожного з нас. Потім, у січні – лютому 2014 року почалися масштабні правопорушення, під час яких загинуло багато людей, майже всі були зараховані до Небесної сотні. Навесні почалося перше захоплення найважливіших міських об’єктів у Лисичанську.

На екранах телевізорів не можна було побачити звичайних каналів, які я дивилась раніше. На початку літа місто спорожніло, усі ховалися по домівках, а на вулиці все частіше можна було побачити людину зі зброєю. З’явилися блокпости при виїзді з населених пунктів.

Для мене війна почалась 12 липня 2014, коли довелося тікати, оскільки залишатися тут було дуже небезпечно. Моя сім’я зібрала аптечку, документи, речі першої необхідності. Тоді ще ніхто не розумів, чи зможемо ми ще колись переступити поріг рідної оселі та побачити її в незруйнованому вигляді.

Їхати збиралися три родини, враховуючи нашу. Батьки обклеювали машину папірцями «Діти!», щоб хоч якось підвищити шанс доїхати живими та неушкодженими.

Усвідомити сам факт війни мені було складно, тому що будучи восьмирічною дитиною, я не встигала за швидким розвитком подій. Мабуть, перше усвідомлення страшних подій відбулося, коли ми не змогли проїхати по запланованому шляху, бо зовсім поруч на блокпосту почався бій та ми почули автоматну чергу. Страх охопив кожного.

Наша дорога виявилася вдалою, і ми прибули в кемпінгове містечко біля Краснооскольського водосховища. Було складно, зв'язок на телефоні зник майже з перших днів. Більше не можна було побачити дзвінок від бабусі чи близького друга. Зв’язатися з рідними та знайомими вийшло після того, як мої батьки роздобули картки іншого оператора. Там нам довелося пробути більше трьох тижнів.

Моторошне повернення додому. Вибиті вікна, у дворі сліди розпалення вогнища, біля якого збирались сусіди, які не мали можливості поїхати. Квартира майже ціла, у стіні стирчав осколок. На тому місці в нас і по сьогоднішній день висять ікони.

Сім років на нашій землі йдуть бої. Сім років страждають ні в чому не винні люди. Всі зрозуміли те, про що раніше не замислювалися – цінність миру. Деякі виїхали з країни назавжди, але більшість залишилися пліч-о-пліч зі своєю батьківщиною, незважаючи на жахіття, які у ній відбуваються. Все, що залишається – сподіватись на примирення країн. І я вірю що це станеться зовсім скоро.