Павлюк Соломія, 11-г клас, Бориспільський ліцей "Перспектива" імені Володимира Мономаха

Вчитель, що надихнув на написання — Сайко Анастасія Євгеніївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Одне слово, п’ять літер. А скільки болю, страждань, втрат, страху, відчаю та паніки. Проте ми звикли. Хоч як абсурдно це б не звучало, але українці перетворили нічне жахіття на свою буденщину. Навчились жити, незважаючи ні на що, працювати та навчатись під час повітряної тривоги, рідше читати новини та перестали рахувати дні від початку повномасштабного вторгнення. Гадаю, ми страшенно втомились.

А чи пам’ятаєте ви, як усе розпочалось? Чи дзвенять у вашій голові слова, які лунали того дня? Дня, який перевернув життя мільйонів українців, який змінив світогляди, який змусив дітей подорослішати. Я от пам’ятаю і, здається, ніколи не забуду.

Моя історія не є трагічною чи захопливою, проте для мене не менш важлива, а чи варта уваги, вирішувати вам. Ця розповідь про дівчинку-підлітка, яка у свої чотирнадцять відчула, що таке страх смерті, туга за домом і постійні хвилювання за життя близьких. Яка миттєво подорослішала і зробила висновки.

Усе розпочалося того самого ранку. Прокинувшись о п’ятій від телефонного дзвінка, я не зрозуміла, що відбувається, проте піднявши слухавку, почула слова, які в одну мить змінили все. «Сонечко, ти тільки не хвилюйся. Розпочалась війна», – промовив мій батько своїм звичним спокійним голосом. Він – військовий льотчик, тому ця врівноваженість мене не здивувала, проте мої тіло і розум охопила паніка.

Мама ухвалила рішення збиратись та їхати на захід України до моєї бабусі. У дитинстві я обожнювала це місце, природу, спокій та затишок, проте цього разу мене охопив смуток. Ми покинули моє рідне місто, мій Бориспіль, який

Щодня, намагаючи себе якось підбадьорити, усе глибше поринала в новини.

Почуваючись у безпеці, я винила себе за те, що інші люди зараз страждають. 

Хвилювання за батька та друзів, занепокоєння та страх не покидали розум ніколи. «Чи повернуся я взагалі додому?» – ця думка не давала спокою... Усі дорослі перешіптувались між собою про те, що ця дівчинка миттєво подорослішала, проте я не розуміла, чому вони так вважають.

Найбільшою розрадою стали розмови з друзями. Саме в ці моменти я поринала в якийсь інший світ, кращий, ніби вдома, ніби нічого не було і все це сон, ніби вони зі мною, а завтра разом ми підемо до школи. Проте в один момент ілюзія зникала. Знову страшна реальність. І так щодня.

Так минуло пів року… І ось мій найбажаніший день. Я вдома! 

Це був найкращий. Подарунок. Хто б міг подумати, що щастя – бути просто вдома. 

Нарешті ми повернулись, нарешті я почуваюсь живою. Це був найкращий момент з усіх, найтепліші обійми з друзями, проте я чітко розуміла: не всім так пощастило, тому дівчинка-підліток поставила собі мету, що зробить усе можливе, аби ці відчуття пережили якнайбільше людей.

Знайшовши однолітків-однодумців, я розпочала активну волонтерську діяльність. Здебільшого допомагали дорослим у реалізації волонтерської діяльності,

збирали кошти та разом з дітлахами робили обереги для наших захисників. Згодом я з командою увірвались у медіапростір, транслюючи життя нашого міста під час війни, а навесні навіть зняли документальний фільм.

Ми щиро віримо: усі зусилля не були марними і кожен маленький крок веде нас до великої мети – Перемоги!

На жаль, з кожним днем люди зневірюються, кудись зникає той бойовий дух, що був на початку, проте військові досі борються за наше життя, вони потребують допомоги та підтримки. Тому я переконана, що кожен повинен робити хоча б мінімальні внески в нашу перемогу.

Ця війна навчила мене цінувати Все. Кожну безцінну мить, знаходити позитив у дрібницях і зрозуміти, що варто починати з себе. Варто вірити в силу, яка йде з середини, яка кричить бігти на зустріч перешкодам і робити цей світ кращим.