Зайчук Анна, 9-а клас, спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №277 з поглибленим вивченням англійської мови Деснянського району міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Ткаченко Олена Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вибух. Мамині крики. Повне нерозуміння ситуації. Телефон розривається від повідомлень та дзвінків.

Ранок 24 лютого 2022 року почався з метушні, страшних думок та тривоги. Як повітряної, так і внутрішньої. Все відбувалось настільки швидко, що зараз складно пригадати всі деталі. Правду кажуть, що мозок намагається витісняти погані спогади. Руки тремтять, не слухаються і самі друкують повідомлення: «Все буде добре, я впевнена». А пізніше найпримітивніше: «Та це на декілька днів, не більше». Перші тижні були найтяжчими для всіх. А в голові крутилась єдина, набридлива думка: «Краще б я написала ту контрольну роботу з біології».

З часом, російської мови, музики та будь-чого пов’язаного з цим стало менше в моєму інфопросторі, проте кількість сварок з «какаразніцамі» та захисниками російського збільшилась вдвічі. Але досвід показав, що поки людина сама не захоче мінятися, навіть сто інших людей її не переконають. Як казав Симоненко: «Можна прострелити мозок, Думки ж не вбить». Та хто знає, чи добре це, чи погано саме в цій ситуації.

Щодо Симоненка. На мій погляд, знайти людей, які розділяють твої думки, вподобання та готові поділитися своїми – це справжній джекпот. У моєму випадку це українська література, котру, я впевнена, ми маємо поширювати та зацікавлювати нею більш молодих людей. Поруч з однодумцями навіть інтровертність та сором’язливість відходять на задній план. А це, я вважаю, дорогого коштує.

Також за цей час я дізналась, як любити та ненавидіти відстань водночас. Так, мені близькі ідеї «величного Всесвіту» та долі, проте у першу чергу я вірю в людей. Вірю в те, що кожен сам ладен будувати своє життя та майбутнє. Тому всі життєві випробування, такі як відстань та війна загартовують нас. Роблять нас ближчими один з одним або навпаки, змушують відпускати старих людей, відкриваючи своє серце для когось нового.

Знову ж таки, кажучи про силу людей я розумію, що ця війна не лише про битву на фронті. Вона про те, як кожен з нас не падає духом та продовжує боротьбу не тільки з ворогом, а і з самим собою.

Ця війна про страх та самотність, про біль та втрату, про вірність та безнадію. Про моральний тиск та спогади про те, як збирав себе по шматкам. 

Постійні чіпляння до самої себе та інших.

Але люди боряться.

Продовжують боротися незважаючи ні на що. Донатять, пам’ятаючи, що малих донатів не існує та кожна гривня для наших бійців важлива. Залишаються поряд зі своїми родичами-військовими розуміючи, що для них це важливо. Вони важливі. Дають прихисток тваринам, які нарешті відчувають себе потрібними та коханими. У кожного свій шлях, та я пишаюсь кожним українцем, який цей шлях по-справжньому знайшов.

Є відчуття що за цей час, за цю тисячу днів, я збудувала себе спочатку.

Сформувала себе як особистість, в якої є власна думка та принципи. За ці роки я тисячу і один раз кимось захопилась, та стільки ж разів розчаровувалась. І, нарешті, навчилась по-справжньому цінувати. Цінувати всіх і все, що близьке мені. Я зрозуміла, що військові, які йдуть воювати, знаючи, що можуть більше ніколи не повернутися, не побачити кохану людину, або рідну дитину, боряться за те, щоб ми жили. По-справжньому жили. Щоб ми раділи кожному новому дню, але не забували героїв, які щодня ризикують собою заради чистого неба над нашою головою, та, звичайно, пам’ятали всіх тих, хто вже віддав життя за незалежність України.

Правду кажуть, що нічого не об’єднує людей так сильно, як спільний ворог. І за цю тисячу днів я впевнилась у цьому не один десяток разів.

У цьому творі не можна висловити все те, що я відчула та пережила за 1000 днів війни, проте закінчити хочеться всім відомою, та дуже доречною фразою:

«Борітеся – поборете».