Хардікова Марія, 10 клас, Харківський ліцей № 54 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Світанок, що змінив все. Один лютневий день розколов наші життя навпіл. Небо дрижжало від ракет, а земля здригнулася під вибухами. Моє рідне місто, Харків, опинилося на передовій. Мирне життя зникло за одну ніч, залишивши по собі лише спогади та невимовний біль. Вулиці, якими ще вчора гуляли закохані пари та бавились діти, перетворилися на поле битви. Кожен будинок, кожне дерево стало потенційним укриттям або ціллю.

Місто, яке колись ніколи не спало, завмерло в очікуванні нового удару.

Здавалося, світ перевернувся догори дригом. Гучні сирени замінили звичний будильник, а підвал став єдиним місцем, де можна було відчути хоч трохи безпеки. Знайомі вулиці перетворилися на лабіринт жаху, де кожен крок міг стати останнім. Телефон мовчав, а розум кричав від страху за близьких. Ми навчилися жити в новій, жорстокій дійсності, де звичні речі набували нового значення. Свист та бахкання могли означати наближення ворога, а тиша стала найстрашнішим звуком.

Ми навчилися розрізняти звуки різних типів зброї, радіти коли приліт був не по тобі, і все це стало нашою новою, жахливою нормальністю.

Виїхати? Це якщо пощастить. Залишитися? Немов танцювати на лезі ножу. Кожен день ставав випробуванням, а кожен вибір – тягарем, що може обернутися фатальними наслідками.. Дороги, колись повні життя та руху, перетворилися на звалище покинутої техніки. Ті, хто залишали місто, ризикували потрапити під обстріли, а ті, хто залишались, мусили щодня боротися за виживання.

"Все буде добре", - шепотіли рідні. Але руїни навколо казали про зовсім інше.

Дитячі майданчики, перетворені на згарища, школи з зяючими ранами від снарядів - німі свідки брехні про "визволення". Історія рідного міста переписувалася кров'ю та сльозами його мешканців. Проте, попри цей хаос і жах, народжується нова сила. Щоденна боротьба робила нас сильнішими, об’єднувала навколо бажання зберегти свою землю і свій народ.

Рідна мова, яку раніше ми могли сприймати буденно, зазвучала для мене зовсім по-іншому.

Вона стала ковтком свіжого повітря, відчуттям свободи в часи невпевненості. Українська мова перетворилася на щит проти ворожих наративів і допомагала берегти нашу культуру. Кожен новий день починається з вдячності – воїнам, лікарям, волонтерам. І самому собі – за силу продовжувати жити далі.

Волонтерство стало серцем нашого суспільства. Люди, які ніколи раніше не займалися такою діяльністю, об'єдналися, щоб допомагати тим, хто опинився в біді.

Ми всі стали частиною цієї боротьби – навіть якщо не тримаємо зброю в руках. Наш фронт проходить через кожне місто, через кожен наш вчинок. Майбутнє невизначене, але ми всі маємо силу його творити.Щодня ми наближаємося до перемоги, і я вірю, що настане той час, коли ми відновимо наші міста, залікуємо рани і побудуємо країну, про яку завжди мріяли – де поважають кожну людину і де більше ніколи не лунатиме сирена повітряної тривоги.