Сім’я з села Кам’янського втратила свій будинок – його розбомбили росіяни разом з усім селом. Тепер невідомо, як почати відбудовувати життя з нуля, бо заощаджень немає, житло надали знайомі тимчасово, і роботи теж немає

Я новин не дивлюся. Мені казали, що буде війна, що Путін нападе, але я не вірила. Яка війна? ХХІ століття надворі. Вранці ми збиралися на роботу, а діти до школи, і надійшло повідомлення, що навчання буде дистанційним. Я пішла на роботу, і перша моя клієнтка мені сказала, що почалася війна. Клієнти почали скасовувати запис, і я пішла додому. Більше на роботу не виходила.

До нашого села війна прийшла 3 березня. Це було страшне видовище. Росіяни проривалися в центрі села, а ми були на околиці, біля води, і від нас відкривався краєвид на центр села. Вночі було видно, як бомбили, і це було просто пекло. 

Ми знали, що в тій частині села дуже багато наших близьких, друзів, багато людей там залишилося. Там були сильні обстріли, усю ніч крили ту частину села. 

Вранці до нас приїхала людина, яка сказала, що в дім моєї рідної тітки з дядьком влучив снаряд. Мої батьки з чоловіком діставали з-під руїн тітку, дядька, і потім ми їх хоронили.

Ми побоялися виїжджати. Страшно було їхати через центр, де йшли обстріли, тож ми сиділи там до 12 березня. Були у батьків, а коли прилетіло до нашої оселі, це і стало вирішальним моментом. Ми вирішили їхати, бо у нас діти маленькі, їм не місце під обстрілом.

Наша знайома із Запоріжжя виїхала до Польщі, залишила ключі нам і дозволила жити в неї у квартирі. Це стало поштовхом до виїзду, бо у нас не було коштів на оренду житла. Коли ми приїхали і здавали документи як переселенці, то їздили по різних службах, і мені дуже сподобалося ставлення людей. Ми звикли, що в державних закладах завжди сидять незадоволені жінки, які бубонять, а тут усі дуже уважні були. Вразила людяність, із якою ми почали одне до одного ставитися і допомагати, хто чим може. 

Рідні всі згуртовані стали. Раніше було таке, що з родичами посварилися і не спілкувалися, а зараз всі спілкуємось і одне одному допомагаємо. 

Ми поїхали додому, щоб погодувати собак, і побачили, що нашого будинку немає - в нього влучив снаряд. Собаки наші залишилися живі. Ми їх погодували і залишили там. Наші батьки досі в селі, вони й наглядають за собаками. Ми зібрали речі першої необхідності у причіп - узяли все, що вціліло - сіли в машину і виїхали. 

Виїхали на трасу і побачили, що снаряди падають на блокпост, до якого нам потрібно їхати. Я лякалась і хотіла повертати назад, а чоловік відповів, що раз вирішили - їдемо. Ми стояли посеред траси, де в нас могло влучити, і чекали, поки перестануть стріляти. 

Щойно перестали стріляти – чоловік натиснув на газ, і ми поїхали. Проїхали блокпост, а коли дісталися міста через дві години, нам стали дзвонити і питати, чи це правда, що в нас у селі підірвали міст, по якому ми проїжджали. 

Як виявилось, його підірвали через півтори години після того, як ми проїхали. Якщо б ми виїхали пізніше, то ще б на тиждень застрягли в селі, тому що об’їзної дороги тоді ще не зробили. 

Ми зараз у Запоріжжі і дуже тривожимося, бо місто обстрілюють росіяни. Боїмося тут залишатися, але в нас немає можливості далі їхати.

Усе з нуля потрібно починати, тому що в село ми не повернемося - нашого будинку немає. Кам’янське – це «сіра зона» зараз, його розбомбили. Там шкіл немає, магазинів, лікарень. Я не знаю, чи відновлять потім наше село. Нам туди повертатися нікуди, і жити нам ніде. Роботи в Запоріжжі немає, заводи закриваються, чоловіків туди не беруть.

Мені здається, війна ще на пів року затягнеться. Я вважаю, що вона триватиме не один місяць, а закінчиться обов’язково нашою перемогою. Дуже сподіваюсь, що держава подумає про людей, які залишилися без майна, і нам буде фінансова допомога якась, компенсація. Тоді ми зможемо купити дім чи квартиру та почнемо життя з нуля.