Давиденко Діана, 10 клас, Томаківський ліцей №1, смт Томаківка, Дніпропетровська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сергійчук Тетяна Олександрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — темна сила…
Невиплакані сльози удів, дітей — пекучі та нестерпно солоні
Котяться, біжать, роз’їдають рани душі.
Витри очі, Україно! Ти — сильна!
Ми всі разом! Ми — дужий народ!

Звичайний зимовий сонячний день… Двадцять третього лютого я була у школі, не задумуючись про те, що нас чекає. Пам’ятаю, що всі говорили: «Це неможливо. Такого не буде. Яка війна у двадцять першому столітті?». Тоді був звичайний вечір, я писала твір, готувалася до контрольної, що мала відбутися, але так і не відбулася…

Не замислюючись ні про що, лягла спати, в очікуванні нового дня. Зранку прокинулась від того, що до мене стукає стурбована мама і говорить: «Вставай! Почалася війна…». Я не повірила, це було для мене якимось злим жартом. Думала, чи збиратися до школи, бо чула, що всі ставили це питання. Ніхто не пішов. Всі сиділи вдома або збирали речі, очікуючи на якусь інформацію.

Ми не збирали речі, не планували кудись їхати і не поїхали. За весь час війни нікуди не виїжджали.

Я не хочу щось вигадувати, хочу написати все, як було. Я не скажу, що війна змусила мене пережити страшні моменти, як тих, хто був близько… Але кожен по-різному це переніс. Хтось втратив дорогу людину, хтось — роботу, дім, захоплення, мрії… Ніхто тебе не зрозуміє більше, ніж ти сам.

Згадуючи той день, скажу так: було страшно. У нас вдома не було сховища, тому я перебувала у мами на роботі, вона працює в лікарні — там було безпечніше. Цей день я ніколи не забуду, всі хвилювалися, не знали, що чекає завтра… Сидиш в очікуванні чогось. Чого? Це жарт чи правда?

Кожного дня, кожної години, кожної хвилини могло щось статися. Ось що відчували люди.

Ранок 24 лютого 2022 року став для українців початком бід та страждань. Але війна почалася ще у 2014 році, саме тоді ми відчули ніж у спину, але будемо дивитися правді у вічі — не всі. Я тоді була маленькою, просто знала, що вона є. Відчувала її таким чином, що на День Незалежності України чи Новий рік у нас не запускали салюти, бо наша територія поруч. Ось така причина. Звісно, це дивно, поки там відбувалося непоправне, але така була реальність, на жаль…

Війна зруйнувала багато життів. Не скажу, що вона повністю зруйнувала моє — в мене є дах над головою, я продовжую вчитися, що дуже люблю і ціную, бо зараз не писала б цього твору. Але я її відчула… Страх… Страх за життя, за країну, за майбутнє…

Я змінилася. Як і зовнішньо, так і внутрішньо. Я змінювалася так, що і сама цього не помічала. Я стала, можна сказати, більш довершеною особистістю, і продовжую йти до цього. Війна справді мене змінила, я почала мислити по-іншому, це прийшло з часом, поступово.

Я стала вчитися. Вчитися натхненно. Це моє, бо без навчання — я не я. Розумію, наскільки освіта важлива, що на цьому буде будуватися майбутнє. Змінилося моє розуміння світу, людей, себе…

Для мене цей шлях був складним, хоч я не змінювала місця проживання, не втрачала близьку людину, лише знайомих, але саме для мене, для мого внутрішнього світу — важко… Я навчилася цінувати себе, свою працю, свої почуття. Зараз розумію, що вже не буде так, як раніше... Війна змінює внутрішній світ людини.

Війна докорінно змінила мене. Я не знаю, що буде завтра, але розумію цінність життя, розумію, що треба жити тут і зараз.

Знаю, що ми, молодь — будівничі, зодчі, творці! Ми — краплі майбутнього, що падають із блакитної хмарини на золотаве хлібне колосся! Тож з’єднаймо крапельки наших сердець і впадімо на Україну зливою єднання, співпраці й державотворення! Так є! Так буде! Сьогодні, завтра і завжди…