Ковальчук Анастасія, 10 клас, ДНЗ “Одеський професійний ліцей сфери послуг ПНПУ ім. К.Д. Ушинського”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гриньова Олена

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого, 5:00 год ранку. Я, потужні вибухи, шалений страх… Ми із сестрою, забігає мама, зі схвильованим обличчям… Лунають слова: “Почалася війна”. Відлуння — це слово у моїй голові ще довго…

Ступор, нерозуміння нічого, свій страх не показую, не хотіла… Ворог прибув на нашу землю… Лунає сирена, вона дає знати про загрозу ракетного обстрілу.

Наступний день… Відсутність мобільної мережі, вдається зателефонувати до брата. Жахлива новина для нашої родини… Брат йде на фронт.

І так минуло вісім місяців… Ми жили в страху, недоспані ночі, голодні та бажання вижити в окупованій частині нашого міста Херсон.

Дев'ятий місяць… Ворог знущається з мирного населення: обкрадання, вбивства, насильство над дітьми та жінками, а чоловіків безжалісно вбивають. Наш тато… річна зарплатня… рішення нашого виїзду.

Я, сестра, валізи посеред квартири, метушня у зборі речей… Паніка, що взяти… Все таке рідне, своє, звичне… Як я без своїх речей… Але усвідомлення того, що війна — треба вижити… Треба залишити це життя тут, буде нове життя… десь там… Ми їдемо десь туди…

Настав день виїзду, прокидаємось, 07:00 год ранку, збори… Я і сестра лише їдемо… Поїздка у один кінець… Поїздка ціною життя… Я і сестра… біль, переживання, ненависть до загарбників, страх, ми під обстрілами…

На годиннику 16:06 год, ми перетнули перший блокпост… наші, українські, рідненькі, військові. Пів години — й ми у місті Запоріжжя… Супровід поліції.

Рівно о 17:00 год ми прибули до міста Запоріжжя, зустріч із волонтерами та інші люди, багато людей: обличчя за обличчям, чітко пам’ятаю їхній вираз: розпач, паніка, невідомість, страх…

Ночівля у дитячому садочку, ми знову під обстрілом, місто Запоріжжя реве, стогне під вогнем… Ми — живі… Диво, яке нас врятувало… Ми будемо жити…

Ранок… Ми з квитками до міста Одеси, там наш ще один рідний брат. О 15:40 год — прибуття на вокзал, ми у потязі.

Ніч в дорозі… Стукіт коліс, а з ним і віддалення нашого того життя, яке вже не буде таким, як колись… Стукіт коліс потяга нас веде до нового життя…

На годиннику 11:00 год — ми у місті Одеса. Солоний присмак моря… Місто нас зустрічає невеликим дощем… Краплі одеського дощу на моєму обличчі.

В ту хвилину — розуміння, що ми будемо жити… Довгоочікувана зустріч — нарешті ми з братом.

Життя триває… Я в Одесі, навчаюся, війна, ми продовжуємо боротися, кожен на своєму фронті. Я буду все життя пам’ятати ці дні… Вони закарбувалися стукотом коліс потяга, який нас віз від пекла… У моїй свідомості, моїй шкірі, моїх венах ці дні — назавжди…