Лубенець Катерина

10-а клас, Харківський ліцей № 64 Харківської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Посилаєва Тетяна Володимирівна

Війна. Моя історія

Пізня ніч. Відклала підручник, загасила свічку і лягла спати.

Скоро контрольна з геометрії — нервуюся.

Двадцять четвертого лютого прокинулася о п'ятій ранку — розбудили батьки. Сказали, що в школу сьогодні не піду, бо почалась ВІЙНА. Що? Яка ще війна? Спочатку непорозуміння, потім думала: це – сон, потім зібрала себе до купи. Починаю складати тривожну валізку, все як в тумані, в голові відлунням йде біль: документи, гроші, теплі речі, вода… Що я забула? Адже у мене, як і у багатьох моїх сучасників, немає жодного досвіду у цьому питанні. Потім тривога, вибухи…

Надягаю рюкзак - "тривожну валізку", кота на руки – і біжимо з родиною в підвал. Зустрічаю там близьких людей, зриваюсь — в очах сльози, серце калатає. Перша думка: не хочу їх втратити! Взагалі нікого не хочу втрачати! Друга — хочу жити.

Третя — ми стоїмо до кінця, ми незламні, ми українці!

Перші три дні живемо в підвалі, потім в квартирі. Розриває від думок: якщо буде окупація, треба виїхати, а виїхати зможуть не всі. У близьких є загиблі, у нас зникли родичі, і це тільки перший тиждень. Що далі? Мозок відмовляється сприймати навколишній апокаліпсис, кожної хвилини чекаю повідомлення: «Відбій. Усе скінчилося»…

Минуло кілька місяців. Всі близькі повиїжджали, залишилися лише чоловіки. То обстріл, то вимкне світло, то зникла вода, то щось взірветься під вікном. Жити стає неможливо. Але ми живемо, існуємо, тримаємось.

На війну пішов дуже близький друг нашої сім'ї. Кожне смс від нього було радістю і поштовхом жити далі. Малюнки, цукерки та інші речі відправляли йому посилками. А він завжди казав, що нічого йому не потрібно, аби тільки ми були живі.

Двадцять восьмого жовтня пишу йому вітання з днем народження і відправляю подарунок. Тридцятого жовтня я бачу смс: "Дякую, люблю вас всім серцем..." – і все зжимається, в думках проноситься: "Щось не так" — ввечері дізнаємось про смерть, через декілька днів похорон.

Важко прийняти, до сих пір не віриться, що минуло вже більше року. Відчуваю лише люту ненависть до ворога. Життя моє і моєї родини змінилося вкрай. Зараз саморозвиток і волонтерство, родина і боротьба за перемогу — єдине, що тримає на плаву, дає сили жити. Хочеться миру, безпеки і затишку. Зараз ми робимо усе можливе, аби війна скінчилася.

Дякую героям! Слава Україні! Героям слава!