Перший день повномасштабної війни - Це був якийсь жах. Ми не думали, що таке може статися. Слава Богу, з провізії у нас усе є. Ми й самі працюємо на городах, і допомагають нам гуманітаркою. 

Працювати на городах, коли обстрілюють, дуже важко. Ми садимо картоплю – і тут щось вибухає. Було таке. 

Це зараз уже - звичайна річ, як то кажуть. Зараз уже не звертаємо уваги, а перший рік було страшно. Переживаємо постійно – за дочку, за все на світі. Постійно напруження якесь. Ми не виїжджали. У нас тут і ще більш-менш обстановка. Хоча б не було такого, коли зовсім усе розбивають…

Хочеться, щоб було все добре, щоб була Україна наша. Найголовніше – щоб мир був і була якась робота, щоб жили люди тут. Бо страшно було, як усі виїжджали. Живеш у напівпорожньому місті. Зараз людей поприїжджало багато. А коли евакуювалися, то й вокзали ж обстрілювали. Родичі евакуювалися, коли обстріляли Краматорськ. Вони самі з Краматорська, а зараз десь у Західній Україні. Так і не приїхали сюди, бо бояться.