Безручко Юлія

9-б клас, Токмацька ЗЗСО №5

Вчителька, що надихнула на написання – Сіренко Галина Василівна

Війна. Моя історія

Моя історія – це сприйняття ситуації, переживання, стрес, це часточка з мого ще невпізнаного життя. Твір пишу у Міжнародний день жіночого щастя (18.10.) Я впевнена, що ти теж міг би бути щасливим і сьогодні, і завтра, і завжди. Хіба ж не так? І ти, і я були радісними, бадьорими, веселими, мрійливими. А знаєте, все в один момент пропало.! Настала темрява, бо нам перегородили дорогу Щастя! І здогадуєтеся хто? Так-так. Ви праві! Чужоземці принесли нам горе, сум, гнів… Здавалось, що завтра може не настати (не дай Бог!). Тоді навіть уявити собі не могла, що таке війна! Я жила і раділа кожному дню, кожній хмаринці, ні про що не переживала. Адже мені було чотирнадцять.

Моє безтурботне життя закінчилося, коли 26 лютого до рідного міста ввірвались окупанти.

Пам’ятаю: тиху українську зимову ніч, солодкі сни свої, теплоту в моїй оселі, м’яку подушку та нову іграшку, яку я так люб’язно пригорнула до себе. Одна мить – і враз цього всього не стало! Зникло! Це залетіла стрілою до мого міста війна, страшна, холодна, голодна. Завмерло місто, застигли від несподіванки люди, усіх переповнювали напружені погляди... Я бачила, як на очах усе змінювалося: вулиці наповнювались танками, шалено неслися БТР, вороги, озброєні до зубів, з ненавистю дивилися навколо. Вони готові були вбити кожного, хто не підтримував їх. Кидали холодними і голодними очима на продукти в магазинах, розпускали загребущі руки на нашу техніку. Було боляче і дивно!?

Як би складно не було, мої рідні шукали вихід – жити треба! І тоді, дивлячись на батьків, я плакала, щось невидиме розривало мою молодечу душу. Плачу, сльози горохом котяться по обличчю, і я міцно-міцно обіймаю матусю. Почалися бої, сили були нерівні, і з 2 березня 2022 року моє місто окуповане.

Які мої пів року в окупації? Було страшно, тому що автоматні черги, установки «Град», приліт касетних боєприпасів приносили нещастя, здавалось, що наступила кара Божа. І ти бачиш засипаний двір склом, шифером, вирви від снарядів, зруйновані прибудови, паркани. Я знаю, що таке жити без електроенергії, без зв’язку, cтояти в черзі за водою по 2 -3 години, сидіти в холодній хаті, бо немає газу. Життя в окупації – це життя на виживання.

У перші ж тижні «винахідливі» підприємці підняли ціни на продукти та предмети першої необхідності в кілька разів. Потім окупанти завезли свій товар, якість якого була жахлива. Я категорично відмовлялась їсти продукти російського виробництва. Мама годинами вистоювала при мінус температурі в черзі, щоб купити хліба.

Висловлювати проукраїнську позицію було небезпечно для життя.

Батьки забороняли спілкуватися з друзями на цю тему, постити відео, фото, сторіс. Усіх, хто відвідав мітинги проти окупації, переслідували по знятих відео і затримували. На щастя, багато хто виїхав до цього моменту. Ми тихенько відслідковували інформацію про стан від українських контентів, щиро сподіваючись, що все дуже скоро закінчиться.

Батьки мене ніде не відпускали, бо були випадки, коли окупанти чіплялися до підлітків. Коли пішли розмови про навчання у школі за російською програмою, ми виїхали.

Згадую, як я збирала свої речі. Що брати? Треба взяти найнеобхідніше! А як хотілося вивезти і те і се! Залишаєш улюблені платтячка, сувеніри тобі дорогі, а на душі такий неспокій...Нічого не поробиш! На жаль, обставини бувають сильнішими за наші плани.

Перший український блок пост – сльози радості на очах. Велике полегшення вирватися з окупації та почати навчання в українській школі з вчителями, які не пішли на співпрацю з окупантами.

Перший грім на підконтрольній території я зустріла криком – злякалася, що знову приліт…

Моя історія війни продовжується. Я разом з батьками знайшла прихисток в іншому місті України. З нетерпінням чекаю на звільнення рідного міста, остаточну перемогу українського народу над російськими загарбниками. Хочу, щоб над Україною було мирне небо, щоб всі знову жили у спокої і впевненості у завтрашньому дні! Я сподіваюся: “Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! “ (Захар Беркут). А ти як думаєш?