Лубенець Катерина, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №64 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чабанна Лариса В'ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна забрала в мене життя. Перші дні були пропитані панікою: збір тривожних валіз, облаштування сховищ, підтримка одне одного і постійний моніторинг новин. Потім, майже рік адаптація - звикання до вибухів і роботи наших військових, миті без зв'язку, тижні без тепла і світла. Майже весь цей час ми приділяли допомозі військовим. Волонтерство стало чи не єдиним спасінням від відчаю. Багато знайомих і в Україні, і за кордоном облаштовували центри допомоги. Мій батько був реабілітологом. В нього не було якогось окремого кабінету для роботи, ми кликали військових додому: лікували їх, кормили, дарували якісь оберіги, давали з собою речі першої необхідності. Я, як людина, яка майже три роки живе війною, побачила багато. Навіть занадто. Обстріли, які ледве не коштували мені життя, скалічені люди і тварини, зруйновані будівлі, мародери, зрадники, вбита природа, поранення і контузії.

Окрім, волонтерства, мені доводилось вивчати бойові мистецтва, щоб відчувати себе більш впевнено і безпечно наодинці. Також вивчали тактичну медицину з наставником. Потім, наставник загинув в гарячій точці. Було дуже важко.

Потім 2023 рік. Після кожного вибуху зідзвон з близькими. Однієї ночі снаряд прилетів біля будинку, осколок пролетів поруч з моєю головою. Я впала на підлогу, витягнула брата в коридор, батьки і кіт живі - чудо. Знову вибух, посипалось скло. Одна знайома залишилася без будинку, в одній піжамі бігла в метро з дитиною на руках. Нам пишуть з-за кордону "Як ви там?", відповідаю "Норм, тримаємось". Сама радію - вижила. Військовий друг питає те саме, відповідаю "++, шо в тебе?", приходить "Знову 300, в госпіталі". Тхне димом, гарь видає очі. По відеодзвінку знайомий рятувальник плаче "Я чую, в полум'ї кричать люди і я не можу їм допомогти!". Я їду туди як волонтер, мчу в госпіталь навідати своїх. 

З-за кордону в сотий раз чую "Чого не поїдете з України?". Тяжко зітхаю, говорю "Це мій дім. Я поїду з Харкова, тільки в разі окупації. Якщо навіть залишусь без будинку, буду жити тут".

Так продовжуються дні, тижні, місяці - волонтерство, навчання, обстріли, скалічені життя. Ніколи не забуду, як до нас приходили люди з відірваними кінцівками, тільки прооперовані, з осколками в тілі, бо їх неможливо витягнути. Смерть приходила за смертю. Жахливе видовище. Події, що викликали лють і ненависть. 

Проходить трохи часу і батько йде на війну. Для нашої родини - це найтяжчий період, який триває і досі...

Збір речей, папулік поїхав на навчання. Побратими заїжджають кожного дня, підтримують. Ми чекали їх всіх додому на Пасху, сподівались посидіти за смачною вечерею, але один дзвінок вибив всю землю з-під ніг. Ракета вбила п'ятьох людей, серед них батько..

Я пам'ятаю, як розмовляла з побратимами, дивилась відео цього моменту, чула від кожного з них "Вибачте, що не вберегли..". Я не плакала, та мене розривало зсередини.

Батько підготував мене до всього, я знала як діяти в будь-якій ситуації і була, наче робот, працюючий за інструкцією: підтримувала близьких, збирала документи, молила бога, щоб це був сон. Я стояла в оточенні побратимів, прощалася з деякими загиблими, потім одразу їхала до моргу на опізнання батька, потім їхала на наступний похорон. Обгоріле тіло, сльози матері, стиснуті кулаки, дике бажання помсти і похорон батька... 

Минуло літо. Я так само, кожен тиждень на його могилі, приношу йому каву і квіти, повертаюсь додому, підтримую близьких, п'ю антидепресанти.

В голові крики брата "Я хочу їх перестріляли!" і одна думка "Якби я була повнолітня, я б вже була на фронті." Його речі лежать на своїх місцях, не вистачає сил їх прибрати чи викинути.  

Треба продовжувати жити, чула я від всіх. Як легко казати, коли не знаєш, чим живе людина. В мене залишилась мама і брат, декілька друзів. Я продовжую вивчати тактичну медицину, тренуюсь, готуюсь до іспитів, волонтерю. Я продовжую справу моїх людей, живу одним днем, більше не боюсь смерті, пам'ятаю полеглих і роблю все можливе від себе для перемоги. 

У нас велика ціна за волю. Ми йдемо до кінця.