Соколова Аріна, здобувачка освіти ІІІ курсу, Криворізький професійний транспортно-металургійний ліцей, м. Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання есе — Либа Надія Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна. Що це означає, розумієш тільки коли зіткнешся з нею. В дитинстві мама мені казала, що плакати потрібно тільки якщо хтось помер, хворий чи війна, а решта неважливо, і все можна виправити. І тільки зараз, коли я застала таку трагічну подію у своїй країні, я розумію сенс цих слів.

З 24 лютого 2022 року моє життя, як і усіх українців, поділилося на "до" і "після". Я пам'ятаю той день, коли вперше почула сигнал повітряної тривоги.

Ця похмура, чорна дата лягла важким вантажем у моєму серці, показуючи мені всю крихкість цього світу. І тепер я розумію, що нічого страшнішого за війну бути просто не може!

Неможливо описати свої почуття і переживання за цей час... Страх за своє життя і життя моїх близьких, страх від незнання того, чи зможу я вранці побачитися з ними... Почуття приреченості, коли дивишся у вікно на своє місто, яке поринуло у непроглядну, моторошну темряву, ракети, що летять на тлі темряви і приносяться зі свистом над будинками... В такі хвилини я відчуваю повну безпорадність від того, що я нічого не можу змінити.

А таке просте побажання мами «на добраніч» для мене має вже зовсім інше значення. Немає жодних слів, щоб описати той жах у очах мого молодшого брата Артема під час чергового обстрілу мого міста. Безвихідь в очах батьків від того, що відбувається.

Не вистачає потрібних слів, щоб я змогла висловити всю ту образу, біль, страх, які я відчуваю весь цей час за всі зруйновані будинки, за вбитих людей і поранені життя. За відібране дитинство у маленьких українців та українок, за скалічені тіла та життя наших воїнів. За той біль і "темряву", що нависли над моєю країною...

Мене переповнює гнів, коли я думаю про тих, хто розпочав цю війну! Війна — це подія, яка огидна будь-якій нормальній людині. "Для мене весь світ — моя батьківщина, і усіляка війна жахає мене, як кровопролиття в моїй сім’ї", — так стверджувала сліпоглуха американська письменниця Гелен Келлер.

Але я радію і захоплююсь тим, як згуртовані наші люди в підтримці і донатах нашим воїнам.

І приємно усвідомлювати, що я теж змогла долучитися до наближення перемоги: ми з мамою регулярно перераховуємо кошти на Збройні Сили України та відправляємо посилки з необхідними речами.

Тисяча днів війни для мене — це період не лише трагедій, хаосу, масштабних руйнувань та почуття глухої безвиході, а й приклад стійкості українського народу, сильних переживань та надій на майбутнє.

Тисяча днів війни — це моє сьогодення, повне невідомості, страху за близьких, за бійців та за вільну Україну. Тому, прокидаючись щоранку, я дякую кожному нашому солдатові в окопах за те, що я прокинулася у своєму ліжку.

І щоразу сподіваюся, що це останній день війни. Я молюся за мир і за те, щоб усе це скоріше закінчилось. В мені є віра, що колись ми зможемо відновити все те, що було зруйновано. І я знаю, що життю без війни нам точно потрібно буде вчитися знову. Адже вона назавжди залишиться в кожному з нас глибокою, рваною раною.