Мотрук Тетяна Олегівна, вчитель, Шепарівцівська філія Коломийського ліцею №5 імені Т.Г. Шевченка Коломийської міської ради, Івано-Франківська область

“1000 днів війни. Мій шлях”

Біль, розпач, втрата… Ці слова руйнують і виснажують. Але приходить новий день — і оживає надія та віра. Кожен схід сонця наближає нас до перемоги, яка неодмінно буде за нами.

Інколи мене охоплює відчуття, що я навчилася, як і багато хто з нас, жити з цим, змирилася з долею. Я знаю, що війна завершиться і прийдеться поставити собі запитання: «А що я зробила, щоб наблизити перемогу, щоб допомогти нашим захисникам?»

Пригадую перші дні війни, коли ми всі разом, діти і дорослі, практично без сну працювали, щоб забезпечити маскувальними сітками наших воїнів. Школа перетворилася на волонтерський центр. Кожен допомагав чим міг: одні — в’язали сітки, інші — готували їсти.

Майже кожна сім’я прийняла родину, яка змушена була покинути рідну домівку через активні бойові дії. Постійно звучали новини. І хоча війна була від нас далеко, ми проживали її разом. Це так об’єднувало, надихало, змінювало погляди на життя.

Часто приходила думка, що, можливо, саме цього хотів наш Отець Небесний, щоб ми змінилися, щоб ми стали людянішими, добрішими, згадали про Нього, навчилися цінувати те, що маємо. Цей світ став настільки жорстоким, що любові в ньому практично не залишилося.

Навіть діти спокійно споглядають в соціальних мережах, як знущаються над їхніми однолітками. Образи, заздрість, гнів — це те, що нас найбільше вбиває, спустошує, заважає відчувати мир в душі, жити в гармонії з собою і світом.

Біля військової частини в нашому місті є пам’ятник «Кожному поколінню — своя війна». І це не символічно, це є гірка правда. Війни вчать нас цінувати мирне життя, кожну мить, любити ближніх, переживати за їхню долю.

Не перестаю захоплюватись випускниками нашої школи — молодими хлопцями, які з перших днів повномасштабного вторгнення стали на захист нашої держави. Перебуваючи у короткотривалих відпустках, ці відважні молоді люди часто заходять до школи і розповідають про реалії війни.

Вони не шкодують, що стали борцями за волю України, переконані, що від кожного з нас залежить її світле майбутнє і щиро вірять, що Бог на нашому боці. Ці молоді відважні лицарі сьогодення платять найдорожчим, усвідомлюючи, що немає більшої любові на світі, ніж віддати життя за друга.

А чи розуміємо це ми — ті хто зараз не на передовій, хто може спокійно спати вночі, хто не відчуває загрози під час сигналів «Повітряна тривога!». Чи усвідомлюємо ми всю сутність війни і ціну миру.

Кожен день в школі ми починаємо з молитви за Україну і за долю наших захисників. Хтось промовляє слова молитви автоматично, хтось пропускає її через розум, а хтось проживає серцем. І тільки коли молитва проголошена з вірою, вона стає потужною зброєю, проти якої встояти ніхто не в силі.

Шкода, що не всі усвідомлюють силу слова, силу Божого слова. Тільки він один здатен прийти завжди на допомогу, коли його кличемо. Однак, часто чуємо в розмові між солдатами, у соціальних мережах нецензурні слова, зовсім звернені не до Бога. Вони послаблюють силу молитов, які складають кожен день їхні матері, дружини, діти.

Якби кожен усвідомив суть і силу слова, гадаю, перемога настала б в найкоротший час. Мабуть, ще маємо пройти цей період очищення, покаяння, щоб відродитись новою нацією, де віра і любов ходять поруч, де християнські чесноти цінуються більше, ніж багатство та слава.

Спадають на гадку слова моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко: «І все на світі треба пережити, і кожен фініш — це, по суті, старт…». Які вони є актуальні сьогодні.

Я впевнена, що ця війна — на фінішній прямій і після неї почнеться впевнений старт молоді, загартованої, переродженої до нового життя, яка відбудує правову державу. Україна як Фенікс постане з попелу, стане країною, де буде панувати справедливість, нацією, яка цінує мир, пам’ятає своє минуле і будує майбутнє, в якого Бог — понад усе.

А поки продовжуємо молитися, допомагати, підтримувати та вірити.