Кравченя Юлія Петрівна, 9 клас, Березівський ліцей, село Березове, Сарненський район, Рівненська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кравченя Людмила Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Ми разом ПЕРЕМОЖЕМО
Це кожен твердо знай.
За цвіт своєї НАЦІЇ
Життя своє віддай.
М. Мушинський

Моя рідна Україно-ненько! Споконвічно завдавали тобі болю, намагалися знищити твій найдорогоцінніший скарб – твоїх синів і дочок. Бо не могли вороги змиритися з тим, що цей не надто чисельний народ володіє такою родючою землею, народжує гарних дівчат і міцних хлопців, гартує сильних духом борців і плекає талановитих митців.

Тому й намагалися знищити мій народ, згноїти його в тюрмах, кайданах, принизити його і відібрати багатства, якими народ цей володіє. Злі нападники руйнували все, трощили, палили, катували чоловіків та юнаків, топтали дівочу красу, нищили материнське щастя. Але знищити так і не змогли. І не зможуть.

Пам’ятаю той день, 24 лютого. Точніше, не день, а ранок. У нашу дитячу кімнату увійшла мама і тремтячим голосом сказала: «Діти, почалася війна. Росія напала на Україну».

Чесно кажучи, я не дуже усвідомила значення тих слів. А потім… Потім було 9 березня. Тато поспіхом збирався в дорогу. Куди і що – ніхто не знав. Усвідомили тільки тоді, коли батько довго не повертався. На мамині плечі ліг увесь тягар сільської праці. А ми з братом, як могли, допомагали їй. Так, нам було тяжко. Але в душі я була горда від того, що мій тато захищає Україну.

Війна увірвалась в серце нашого народу, як осколок. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала нестерпним болем для кожного з нас. І цей біль триває майже 1000 днів.

Я розуміла, що коли війна — значить гинуть люди. Тому я часто схилялась на коліна і благала Бога, щоб тато повернувся живим, щоб якнайшвидше закінчилась війна.

Навіть тут, у своєму селі, ми не раз здригалися від далеких вибухів. Усвідомлювала, що кожний постріл забирає життя справжнього патріота України, якому не забракло сили духу, сміливості та бажання захищати рідну землю.

А шлях… Він у кожного свій. Він важкий і тернистий для кожного українця. Бо втрачений мир, втрачений спокій, гинуть наші сини і дочки.

Тато повернувся. Але ось уже третій рік поспіль під обстрілами знаходяться два мої брати, які проживають в місті Суми. Вони — лікарі. І я впевнена, що вони є корисними для свого народу.

Я горджуся своїм українським народом. Вкотре переконуюсь, що відважніших і сміливіших людей, ніж українці, немає. Я пишаюся кожним воїном, вірю своїм серцем, що ПЕРЕМОГА буде за Україною.

Бо правда завжди перемагає неправду. Адже ми не зазіхали на чиїсь землі. Ми жили спокійно на своїй землі. І ніяка сила, ніяка неправда не зможе її знищити. Бо «народ мій є, народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ».

Велика шана тим, хто ціною найбільшою, найдорожчою, ціною власного життя захищає нашу Україну-неньку. Всім серцем вірю, що ми, українці, будемо згадувати про цю жахливу війну як про історичне минуле.

Нехай буде мир в Україні! Нехай буде мир в усіх куточках нашої планети!