Хацаюк Аліна

Херсонський науковий ліцей, учениця 9-СМ класу

Учитель, який надихнув на написання есе: Скрипка Олександр Іванович

«Війна. Моя історія»

Це почалося 24 лютого. На годиннику п’ята ранку, надворі ще темно, повітря прохолодне, відчувається легкий вітерець. Люди сплять. Панує повна тиша, чути тільки гавкіт сусідських собак. І раптом - вибух. Спочатку я подумала, що хтось неподалік досі святкує весілля, запускаючи феєрверки, тож продовжувала спати. Вибух повторився знову й знову. Чую, хтось дуже обережно ходить домівкою. Можливо, це мама вже прокинулась. Так і є: вона заходить у кімнату в пошуках різних документів. Прожогом зіскакую з ліжка:

- Що сталося, матусю? Я чула вибухи!

У відповідь я почула найболючіші слова, які сама не змогла б повторити. А в голові дзвін: Чому? Навіщо? Як таке можливо?

До ладу ще не розплющивши очі, я вже сиділа у автомобілі разом з мамою, сестрою та бабусею. Увесь свій дім довелося впакувати у валізу. Один голос говорить тобі, що це ненадовго та все скоро буде, як і раніше, а інший зовсім навпаки: наче добро та зло намагаються мені пояснити всю ситуацію.

Виїжджаючи з рідного міста, намагаючись усвідомити, що взагалі сталося, плачу... Десь там, у глинах моєї свідомості, з’являється думка, що все, чим я жила, захоплювалась, чого досягала та що любила, усе моє дитинство та й саме життя можна втратити за мить.

Дорога у безпечне місце видалась складнішою, ніж я думала. Автівок було справді багато. Їдучи ( а правду кажучи, повзучи) дорогою, завжди здавалось, що ось вони тебе наздоженуть, вони вже десь близько. Лишалось тільки чекати і думати про найкраще. За чотири складних дні вдалося дістатись кордону з Польщею. Це була ще одна холодна ніч, де тепло давало тільки вогнище, що розвели наші українські волонтери. З’ївши другу канапку за весь день та випивши чаю, ми продовжували чекати своєї черги. За кілька годин опинившись на польській землі, я з сумом і відчаєм озирнулась: там, звідки я тікала з моєю сім’єю вирувала війна...

Ми поїхали до центру переселенців, звідки потім нас переселили у невеличке польське містечко неподалік. Життя біженців почало повільно налагоджуватися. Я пішла до школи, нам дали житло. Здавалось, уже все добре: ти у безпечному місці, жива та неушкоджена, але саме тоді я зрозуміла, що таке війна. Ти більше не їси зі своєї тарілки, не п’єш зі своєї чашки, мешкаєш не в себе вдома і навіть не у своїй країні... Усе так змінилось, що важко осягнути дитячим розумом. Такі враження, начебто потрапив у паралельний Всесвіт, де все ніби схоже, але відрізняється.

Життя за кордоном не таке легке, як здається на перший погляд. Щодня ти чуєш чужу мову, бачиш незнайомих тобі людей і намагаєшся звикнути до не властивої тобі культури. Коли я бачу на вулицях, у вітринах модних бутиків чи на державних установах синьо-жовті кольори, мене огортає смуток, а нав’язлива думка свердлить мозок: чому я тут і що забула за тисячі кілометрів від Батьківщини? Тож залишається тільки вірити у світле майбутнє нашої держави та наближати, чим тільки можемо, День Перемоги!