Олександра

Запорізька гімназія № 49, 9 – Б клас

"Війна. Моя історія"

Я Олександра, або просто Саша(так називають мене друзі та близькі) з незламного Запоріжжя. Мабуть, у кожного з нас історії будуть схожі. Схожі саме за відчуттями в перші дні, за сприйняттям реальності. У перший день (так я називаю 24 лютого) я почула тривогу і зрозуміла, що почалась війна. Я відчувала страх та боялася, що мене може не стати. Моє життя стало якесь незвичне, особливо, коли ми дивились передачу про початок війни. Мені здавалось, що ракета прилетить до нас. Жах та нерозуміння….

Все змінилось, коли ми виїхали. На 4 день, усією родиною (нас 10 ) ми поїхали в невідомість. Тут я згадую «Мандри Гуллівера». Бо перед нами подорож, але не для відпочинку, подорож через безвихідь. Спочатку Польща. Три тижні, які ми там були, я навіть не пам’ятаю. Потім Італія. Містечко Каноніка-д’Адда. Саме тут ми перебували півтора року, цілих 18 місяців. Уявляєте, сонечко, оливки, усміхнені люди і спокій, тиша…. Але я дуже хотіла додому. Адаптація давалась нелегко. У мене багато братиків та сестричок, тому проблем «З ким проводити вільний час?» точно не було. Спочатку ми грали самостійно, потім почали спілкуватись з італійцями. Розмовляли через перекладач мови. Навчання італійської, то окрема історія.. Важко давалось, але точно знаю: «ЧАО» -це і привіт, і до побачення. А ще «ГРАЦІО» - дякую.

Дякували ми часто. Навчались онлайн в нашій рідній 49 гімназії. Спілкувались через ЗУМ з однокласниками, з класним керівником. Чула рідну мову) Перед сном завжди плакала, кожен день, бо дуже сильно хотіла додому. Хотіла, щоб війна закінчилась, і ми перемогли росію. А ми її переможемо. Я дякую Італії, яка нас гостинно зустріла. Там я вперше відвідала аквапарк, була з сестричками та братиками у літньому таборі. Але думками я завжди була в Запоріжжі.

Найщасливіший день – це 6 вересня. Я вдома, нарешті. Моя вулиця, мій дім, моє Запоріжжя. Вдома!!!!! Виходжу на уроки, а Олена каже: « Вітаємо! Наша Саша повернулась. Раді тебе бачити!...»