Станкович Раміна

Ліцей № 2 Таврійської МР Херсонської області, 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе: Григорчук Олена Олексіївна

"Війна. Моя історія"

Наш ранок 24 лютого 2022 року, як і у всіх українців, розпочався о четвертій годині. Ми прокинулися від сильних вибухів. Отетеріли від страху і невизначеності, від розуміння того, що відбувається у двадцять першому столітті. Ми злякано почали збирати речі та документи. Не знали, що робити далі… Ми були постійно у напрузі, не розуміючи, що коїться і не хотіли в це вірити.

Першого тижня в нас не було ні світла, ні води. Нам довелося ховатися у підвалах, не розуміючи що нам робити. Багато людей в паніці виїжджали зі своїх рідних міст та селищ. Багато людей було розстріляно. Ми не володіли інформацією і були в повній ізоляції та страху. Нам важко було прийняти правильне рішення. Не знали, як бути. Хотілося кричати… Виїхати чи залишитися вдома? Ці два варіанти були небезпечними. Виїхати, не дай Боже потрапимо під обстріл. Залишитися у власному будинку - теж можуть вбити!

За період, поки ми були вдома, ми бачили багато ворожої техніки: винищувачі, гелікоптери, танки, постійно літали ракети. Ми чули та бачили як їхала велика колона російської техніки. Уявіть, їхала вісім годин безупину. Після всього побаченого та почутого, моя матуся прийняла тяжке для нас всіх рішення - виїхати в більш безпечне місце. Моя бабуся повністю підтримала матусине рішення і допомагала нас збирати. Ми разом обговорювали як буде краще для нас усіх. Бабуся категорично відмовилась їхати з нами, і від цього розривалась душа! Ми слізно просили бабусю їхати з нами, але вона не хотіла залишати нашого покійного дідуся, який похований в нашому селищі.

Виїхали до Херсону ми зранку. По дорозі ми нарахували чотирнадцять російських блокпостів. На кожному з них нас зупиняли російські військові, які стояли з автоматами та перевіряли речі й документи, запитували куди ми їдемо.

А ще, маючи нахабство, російські військові просили в нас цигарки, солодощі. Мій хрещений їм давав цигарки, щоб вони нас не чіпали. Дорога була важкою і неприємною. Довкола багато спаленої техніки, зруйнованих будинків. Переночувавши в Херсоні, ми чули вибухи, тому вранці о пʼятій годині ми знову вирушали в дорогу з перевізником. Бажаючих, як ми, було багато. Черги тягнулися до 30-40 кілометрів.

Погляди російських військових змушували нас тремтіти. Всю дорогу було чути постріли та вибухи. Колона їхала дуже швидко і без жодної зупинки. Перевізник провів нас до першого українського блокпоста… Сльози з’явилася на нашому обличчі, коли ми побачили українських військових. Ми почали ридати, а рідненькі воїни нас - заспокоювали і обіймали.

Уявіть, вони пригощали нас смаколиками. Висловлюючи слова подяки, ми поїхали далі. На підконтрольній території ми знову і знову чули сирени, тож моторошні думки не зникали. Ми ще довгий час прокидалися від будь-якого шуму. Зараз трішки звикли. Тепер переїхали із Чорнянки до Закарпаття, а звідти - до Києва. Важко знайти собі домівку там, де нікого не знаєш… Тривога у нас не зникла, бо і зараз чуємо сирени, вибухи, але ППО збивають ракети. Ми захищені.

Чекаємо перемогу, аби повернутися додому та побачити рідних, які залишилися на окупованій території.