Я - Луїза. Мама дитини з інвалідністю.
Ми жили в Костянтинівці, Донецька область. Перша сирена в нашому житті пролунала ще у 2014 році. Вона стала тлом нашого дитинства і нашого материнства.
А у 2022-му це тло стало фронтом.

Сирени лунали без упину. І страх був не за себе - за донечку. Їй було тоді лише чотири. Вона не розмовляє, але все відчуває. Від кожного звуку здригалася, стискала мою руку. І я знала: ми маємо їхати.

Ми вирушили до Краматорська. Це мало бути лише кілька годин очікування евакуаційного поїзда. Було сонячно. Люди стояли на алеї, хтось сидів просто на валізах, діти гралися з іграшками. Здавалося, що от-от ми виїдемо й зможемо просто жити - як усі, хто тікає від війни.

Ми з донькою вирішили на хвильку зайти всередину будівлі подихати теплим повітрям. І за секунду — вибух. Скло посипалося на нас.

Крики. Кров. Люди впали просто біля входу. Я лише обіймала свою дитину і тремтіла, бо не знала — чи є в нас наступна секунда. Ми сиділи в кутку, ховаючись від уламків, і молилися просто бути живими.

Потім — нові вибухи. Горіли машини. Двері заклинило вибуховою хвилею. Військові вибивали їх прикладами. Поліцейські вбігали, надавали першу допомогу. Навколо — дитячі коляски, іграшки, речі, які ще хвилину тому тримали живі люди.

У той день перед очима промайнуло все життя. І ми вціліли лише тому, що зайшли всередину в правильну секунду.

Нас забрала сестра. Ми повернулися додому на ніч. А вже наступного дня поїхали з нею до Києва.

І з того моменту минуло вже чотири роки. Моїй донечці зараз 8. Ми весь цей час у Києві самі. Рідних поруч немає. Підтримки немає. Гуманітарної допомоги ми не отримували і не отримуємо досі.

Кожна сирена для нас — повернення в Краматорськ. Ми завжди спускаємося в укриття. Моя донечка не розмовляє, але потребує постійної реабілітації, уваги, тепла.
Їй потрібні теплі речі, побутові речі, догляд. Ми намагаємось триматися вдвох, але дуже важко.

Дякую кожному, хто дочитав мою історію.

Ми живі. І хочемо жити далі. Не просто пам’ятати війну — а мати майбутнє після неї.