Мене звати Тетяна.

Ранок: кава, робота, дім, вихідні, батьки, річка — голубе небо і сонце. Це був мирний час. А потім — шум, ракета, вибух. Страх, панічна атака. Дома стало темно: гул ворожих літаків, і знову вибух.

Ми сіли в евакуаційний потяг. У тамбурі було холодно. З нами — тато, інвалід без ноги; мама — інвалід по зору; син-підліток; пластиковий стільчик для тата й кілька сумок з речами. Нас довезли до Закарпаття — до будинку знайомих, де вже проживало 12 людей, серед них — маленькі діти. Нам пощастило — виділили кімнату шість метрів, і нас там розмістили четверо; ми ледве лягли на підлогу.

Спочатку радувало лиш те, що не було вибухів. Та водночас — смуток за рідним домом і розпач: батьки витратили більше п’ятдесяти років на своє життя й майно. Один за одним ми почали хворіти: уколи, лікарні, сльози, нервові зриви.

Минув місяць — пристосувалися і почали помічати красу Карпат. Навіть тато відчув маленьку радість: добрі люди допомогли з інвалідним візком.

Минуло два місяці — ті крилаті скотини (авіація) перестали кружляти й скидати бомби. Ми змогли повернутися додому. Повернення — до власного, хоча й у сутінках: все рідне, твоє.

Господи, змилуйся над Україною. Слава Україні. Героям слава. Смерть ворогам.