Літвінова Карина, 2 курс спеціальності "соціальна робота", Кадіївський педагогічний фаховий коледж Державного закладу «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Вчитель, що надихнув на написання — Вербицька Ірина Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23.02.2022

Вечір. Сідаємо вечеряти з родиною, мама просить тата з'їздити до магазину та купити термос.

Мама- Ти ж хотів новий термос на роботу брати.

Батько- Я втомився з роботи. З'їздимо завтра.

24.02.2022

Рано вранці. У кімнату забігає мама і будить нас із сестрою

Мама-Вставайте, швидко одягайтеся, нас бомблять!!

Дуже багато велося раніше розмов навколо цієї теми, але ніхто не сприймав це серйозно. Неможливо повірити, що у 21 столітті може таке бути. І ось тепер ми в машині з кішкою і тривожною валізкою їдемо в село до батькової бабусі, сховатися на три дні, потім повернемося ймовірно це швидко закінчиться, нас полякають і домовляться. Тоді я не знала, що побачу свій дім нескоро. Село бабусі Діни знаходиться між містом Ізюм та містом Куп'янськ.

Другого дня перебування в селі у мене трапилася істерика. Я плакала багато і довго, сумувала за будинком, друзями та родичами, боялася що більше не повернуся. Постійні вибухи довкола посилювали положення.

На третій день після початку війни ввечері біля нашого будинку зупинилася колонна техніки, від її гуркоту тремтіли вікна. Коли ми визирнули у вікно на танках побачили літери Z. Такого страху ми ніколи не відчували. Батьки приймають рішення не залишатися в будинку, це небезпечно.

Одягаємось, хапаємо документи, воду і тікаємо через заднє подвір'я до лісу. Всю ніч ми провели в лісі на морозі, по черзі батьки гойдали сплячу сестру, а я думала про те, щоб нас ніхто не знайшов.

На ранок ми почули що танки поїхали, і ми повернулися. Вирішивши, що залишатися тут небезпечно і взявши свою валізку і кішку поїхали в сусіднє село до ще однієї родички. Заїхавши до села Бугаївка нас зустрів російський прапор, російська техніка та російські солдати.

День 4. Ми оселилися у бабусі Наді. Вона нас прийняла привітно. Ми допомагали їй у господарстві та у хатніх справах. Натомість вона надавала нам кімнату та продукти зі своїх запасів. Життя в окупації було дуже тяжким. У нас було небагато готівки, а товар у єдиному магазині відпускали тільки за них. У селі окупанти відрізали зв'язок, інтернет, заборонили майстрам ремонтувати під загрозою життя. Єдине місце, де хоч якось ловив зв'язок, це було на горі з сіном. Мені було страшно туди ходити, бо там постійно пролітали дуже низько гелікоптери, вишукуючи щось чи когось. Доводилося ховатися за сіном, щоб зателефонувати родичам до Харкова та дізнатися як у них справи, а тим часом Харків обстрілювали ракети. У нашому селі прольотів не було, але довкола у сусідніх селах було пекло. Вибухи й вдень, і вночі, і пожежі, страшні пожежі навколо.

Приблизно на 10-й день село покинули голови, покинувши три ферми та зариблений ставок. Молоко з села вивезти було неможливо, тому його в бочках привозили жителям, решту виливали у каналізацію. Зі спогадів пам'ятаю, як їздила за молоком на велосипеді, а поряд постійно їздила російська техніка і солдати проводжали наведеною зброєю, бачивши в нас німу загрозу. Незабаром через відсутність медикаментів та потрібного догляду корови почали вмирати. І через мастит у молоці почала з'являтися кров, брати молоко стало небезпечно і ми залишилися на додачу і без молочних продуктів.

У магазинах ціни злетіли. Продуктів було небагато, тільки те, що військові могли привезти з Куп’янська і продавати за захмарними цінами.

Грошей у бабусі Наді залишалося небагато. Хліб у селі пекла маленька пекарня, але вже не з борошна, а з фуражу. Найранішого ранку в магазин вишикувалася величезна черга за хлібом, не обходилося і без скандалів.

На початку квітня місцеві жителі потягнулися до зарибленого ставка. Бідні голодні риби кидалися на голі гачки. Такої вдалої риболовлі у тата ще ніколи не було. Рибки ми заготовили дуже багато.

7 квітня, Нам відрізали останню ниточку зв'язку, дзвінки ми вже не могли здійснювати ні звідки. Залишилися відрізаними від світу. Горами, полями з ранку до вечора ми шукали зв'язок, при цьому ховаючись від вертольотів. Ще через тиждень нам відрізали світло. 

Ніколи навіть не могла уявити, що життя без електрики, гарячої води та зв'язку настільки важке.

20.04.2022

Погода дозволила вийти на городи та розпочати посадку. Під ракетами, що летять повз нас, ми садили картоплю. Все це нагадувало фільм жахів. І батьки частіше почали замислюватись про виїзд через росію до Європи. В Україну російські блок пости нікого не пускали. Останньою краплею стало те, що російські військові почали ходити по домівках та забирали чоловіків воювати у свої підрозділи. Така біда прийшла і до нас за допомогою бабусі Наді ми змогли умовити військових залишити нам батька на якийсь час доробити вуличні роботи.

Окупант-Хорошо, ми прийдем через неділю за ним.

28.04.2022

6 ранку. Ми сидимо в машині, у мене не руках спить наше кошеня, поряд спить сестра, мама з татом прощаються з бабусею Надею. У дорогу нам грошей дала бабуся Діна (ми її у сусідньому селі періодично навідували). Нас чекав важкий шлях через російську фільтрацію, через Росію в Естонію... Нас чекала невідомість...