Матвієнко Поліна, 42 група, Балтський педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Мягкоход Наталія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1 січня 2022 рік – повсюди грає весела музика, чути звуки салютів та дзвін келихів шампанського в дружніх компаніях близьких і рідних - уся країна святкує Новий рік, в тому числі й моя родина. Ми навіть не могли уявити, що нас чекає найближчим часом… Наступного дня моєму татові подзвонив його двоюрідний брат, який працює в Службі Безпеки України, привітав з Новим роком та попередив про можливе вторгнення росії. Він сказав: «Збирайте валізи та їдьте закордон». На той момент мій батько не сприйняв ці слова всерйоз, адже він військовий, і до них така інформація не доходила. Незабаром, 9 лютого 2022 року, за два дні до мого дня народження, батька відправляють у відрядження на невизначений термін. І вже тоді вся моя родина замислилась над словами татового брата. Невже те, що він сказав, правда? Як виявилось: так! Він був цілком правий.

О 5 ранку 24 лютого 2022 року пролунав дзвінок від батька. Він повідомив матір про вторгнення рф в Україну. Ми були стривожені та налякані, ніхто не знав, що буде далі, до чого готуватись, що робити. При цьому у нас не було паніки, як у декого зі знайомих, які масово скупляли їжу та засоби гігієни в магазинах, знімали готівку в терміналах, виїжджали закордон. Навпаки, я та моя мати взяли себе в руки та рішуче налаштувались на позитив. Адже на той момент, по-перше, що ми мали робити – це підтримувати батька. Саме йому в той момент було найважче, тому що він не спав ночами, підвозячи боєприпаси та різне озброєння для наших військових. Були моменти, коли страх із-за невідомості, вибухів, сирен, новин про руйнування будинків і жертв перемагав над позитивними думками. Причиною постійних переживань був той факт, що ми живемо поруч з військовою частиною. З огляду на це, я все ж таки запропонувала матусі облаштувати підвал нашого будинку під укриття.

Ми спустили туди запаси їжі та води, свічки, теплий одяг, стільці, різні ігри та навіть постелили килимок. Я почувала себе спокійніше та впевненіше. 

Усі вірили: війна швидко завершиться. Спочатку казали, що два-три тижні і все закінчиться, ці два-три тижні минули, але ситуація лише погіршувалась, ставало все більше влучань в житлові будинки, збільшувалась кількість загиблих. Потім казали, що треба почекати декілька місяців і все налагодиться. Згодом вже ніхто не вірив такій інформації. Люди звикли до життя з тривогами та вибухами. Прикро це визнавати, але, на мою думку, зараз всі українці живуть одним днем та не мають можливості будувати плани на майбутнє, адже ми не знаємо, що нас чекає завтра. Не дивлячись на це, день за днем, я мрію почути слова від президента, що наша країна перемогла та весь цей жах скінчився. Війна продовжується і ніхто не може дати точної відповіді, коли саме вона закінчиться.

Влітку 2023 року мого хрещеного батька, рідного брата моєї мами, мобілізували до лав Збройних сил України. У той момент уся моя родина дуже злякалася за нього: ми молилися Богу, аби тільки його не забрали на небезпечні ділянки фронту. Спочатку він перебував у військовій частині нашого міста, згодом його відрядили в Миколаївську область, до 28 жовтня 2024 року він перебував там…

Того дня він повідомив нам, що його відряджають у Курську область, де відбуваються жахливі бої. Тепер нашій родині залишається тільки молитися за здоров’я та швидке повернення мого хрещеного батька і усіх військових нашої країни.

Влітку 2024 року я наполегливо взялась за волонтерство, а саме: плетіння маскувальних сіток у нашому місцевому кінотеатрі «Родина». Я швидко навчилась плетінню і мені неймовірно подобається це робити, знаючи, що цим я підтримую наших військових. До літа 2024 року я завжди старалась підтримувати військо матеріально, хоч і невеличкими сумами. Усім відомо: маленькі кроки ведуть нас до великої мети!

Вірю в Перемогу!