Данилюк Владислав, 11 клас, Пужайківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Данилюк Галина Станіславівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Здавалось, просте непримітне слово, але скільки болю, жалю, ненависті вміщує воно у своїй сутності. На жаль, це слово все частіше лунає з наших уст, щоденно перекручуючи, перекроюючи нашу буденність.

Війна… 24 лютого 2022 року вона стрімко увірвалась у моє життя, життя моєї родини, життя моєї країни. Ці перші хвилини, коли я побачив мамине перелякане обличчя та зрозумів, що відбувся напад клятих загарбників на нашу рідну землю, закарбувалися у моїй пам’яті на все життя. Не можу сказати точно, що я відчув у той момент: біль , страх, невпевненість?.. Думки ніби роїлись у моїй голові… А внутрішній голос ніби шепотів: «Чи це правда? А, може, я сплю? Та хіба може таке статись у наш час із цивілізованою європейською державою? Що це?» Сказати, що я у той момент був дуже розгублений, - це нічого не сказати… Світ ніби зупинився для мене на певний час, і страх почав робити свою справу, стискаючи моє горло, переповнюючи мою душу, роблячи мене вразливим , маленьким…

Та , коли я почув перший свист ракети над своїм домом, зрозумів , що ніякі рашисти не зможуть відняти у мене моїх рідних, близьких, мої мрії, бажання, і, нарешті, моє життя! Я буду боротись! Намагатимусь робити усе, що в моїх силах! Так, як мої батьки, односельчани, друзі, товариші, знайомі, як більшість українців, не здамся, боротимусь!!!

І розпочався мій шлях у цій війні. У перші тижні повномасштабного вторгнення ми пережили багато всього: я і моя родина сиділи у підвалі, ховаючись від ворожих ракет та винищувачів, ми моніторили інформацію про ситуацію в Україні, ми бачили біль, сльози , ненависть, підтримку, боротьбу наших воїнів ЗСУ за життя. На той час мені здавалось, що я живу у якомусь дивному завислому режимі.

Школа закрилася, друзі роз’їхалися, хто куди. Я відчував себе самотнім і безпорадним.

Але життя тривало. Ми звикали до нової реальності. Будували укриття, запасалися продуктами, допомагали сусідам. Бачив, як люди об’єднуються, як зміцнюється наш дух. Я почав більше читати, допомагати батькам по господарству. Виявилося, що в селі є чимало справ, які раніше я навіть не помічав. Не знаю, можливо, це кров козацька зашуміла, закипіла у моїх венах, але захотілось боротись із нечестивими загарбниками, захотілось чимось допомогти нашим доблесним воїнам. І ми з рідними почали допомагати фронту, почали волонтерити, донатити. Я розумів дуже добре, що від нашої роботи теж залежить хід цього протистояння.

Саме для нашої перемоги ми досі готуємо їжу на фронт нашим захисникам, ми плетемо маскувальні сітки, виготовляємо окопні свічки, донатимо на дрони для ЗСУ,

одним словом, робимо все, що можемо, щоб наблизити мир.

Минуло вже 1000 днів цієї війни. За цей час я змінився. Став більш відповідальним, самостійним, співчутливим. Я зрозумів, що життя – це не лише розваги і безтурботність, а й випробування, які нас зміцнюють. Я почав вести щоденник, куди записував свої думки, спостереження, мрії. Це допомагало мені впоратися з емоціями, осмислити все, що відбувається. У своєму щоденнику я писав про героїзм наших захисників, про мудрість наших лідерів, про силу духу українського народу

Я щиро вірю, що Україна переможе. Ми сильніші, ніж здається. І коли ця війна закінчиться, ми відбудуємо нашу країну, зробимо її ще кращою. А я буду продовжувати вчитися, розвиватися, щоб внести свій вклад у її майбутнє. Я також розумію, що таких життєвих історій, як у мене, мільйони по всій країні, але я ще й розумію, що ці мільйони людей зі своїми життєвими історіями, своїм бойовим духом, прагненням перемоги є тою рушійною силою, що переломить хребет тій російській гідрі, що зазіхнула на нашу свободу, на наші землі, на наш спокій. І ми будемо вільними, ми обов’язково переможемо!

Слава Україні! Героям слава!