Тихончук Дар’я, 11 клас, Конотопський ліцей № 10 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клименко Валентина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За вікном осінь, тепла, суха, ще не холодна, але сумна. У руках клубок ниток, а в голові снуються думки, як павутиння: яким буде наступний витвір моєї уяви? Кого він зігріє? Які кольори обрати: яскраві чи більш стримані, спокійні? Головне, щоб було тепло,  приємно на дотик та й око тішило. Мимохіть беру моток смугастих ниток і заспокійливе монотонне постукування спиць у руках навіює спогади…  Доля, як майстриня-в’язальниця, розділила моє життя на два клубки: один,  сплетений зі світлих кольорів щасливого  дитинства, залишився в минулому, а другий бере початок від моторошного першого дня війни, коли ми втратили відчуття часу, реальності, буття.

Поступово змотую нитки-спогади в тугий клубок: потужні вибухи, обстріли околиць міста, навколишніх сіл, пусті полиці в магазинах,  довжелезні черги біля заправок, до банкоматів.

Життя, пропахле людською втомою та безнадією, нагадувало розсипаний дитячий конструктор, з якого хтось забрав навмисне важливі деталі. Було відчуття, що це скоро закінчиться. Прокинуся зранку, а навпроти усміхнене обличчя мами… Дивно, але виявляється, людина має здатність адаптуватися до будь-яких життєвих обставин, навіть до війни.

Прислухаюся до завивання вітру за вікном, чи не сирена знову? Тривоги стали не лише частиною нашого життя, а заповнили собою все.

Ми навчилися реагувати на них по-різному, бо є звичайна, а є підвищена. З’явилося нове повідомлення-попередження: «Увага! Високий рівень небезпеки! Пройдіть у найближче укриття!». Це коридор між двох стін. Швидко беру необхідні речі й сідаю на канапу, яку ми з мамою перевезли з дачі,  щоб зручно було чекати відбій.

Справді, уже не відчувається тієї жахливої безпорадності та неспокою, як раніше. Спогади різні, складні, болючі, але сповнені сили й надії.

З початком війни наш сусід з квартири поруч, Рогинець Олексій Анатолійович, вступив до лав ЗСУ та працював сапером, а ми - люди тилу, надсилали їжу, предмети побуту, одяг усім своїм малоквартирним будиночком, хто скільки міг. Здавалося б,  нічого особливого, але спільна праця, відчуття згуртованості відволікали від сумних думок.

В'язали різні дрібні речі: шапки, шкарпетки, бафи, балаклави для наших захисників. Працювали не покладаючи рук і не випускаючи з рук спиці!

Після трагічної загибелі Олексія Анатолійовича ми зберегли «теплу» традицію. У підвальному приміщенні нашого будинку й донині безперервно працює артіль тутешніх бабусь, які за цей час настільки «прокачали власні скіли» у в'язанні, що в квартирах за день-два з'являються щільно натушковані пакети з речами, які потім передають на потреби нашої армії. Поступово до нашого конвеєру доброї волі доєднується молодь.

Виявилося, що благодійне в'язання - дуже популярна справа.

А підлітки, окрім того, що навчають один одного майстерності, записують короткі відео зі схемами для новачків, отримують ще й позитивні відгуки в  соціальних мережах - лайки! В'язання стало не лише дозвіллям, що допомагає зігріти близьких людей, а й запалює в очах той сяйливий вогник, який можна побачити, якщо заняття до душі.

Осінь... Стою на алеї Слави біля фотографії Олексія Анатолійовича, мого сусіда, загиблого Героя… З різних фото дивляться на мене очі  полеглих Захисників…

Зруйновані долі, розірвані  нитки життя… Поступово, одну за одною, зберемо їх докупи в клубок пам’яті й передамо наступним поколінням.

Вітер зриває й несе в невідомому напрямку пелюстку червоної гвоздики - квітки смерті. За спиною чую тихе: «Дякую…» Повертаюся - нікого. А може, то шелест листя?