Тихончук Дар’я, 10 клас
Конотопський ліцей № 10 Конотопської міської ради Сумської області
Учитель, що надихнув на написання есе: Клименко Валентина Миколаївна

Війна. Моя історія

Той день залишиться назавжди в моїй пам'яті. Зранку я збиралася до школи й мріяла якнайшвидше дочекатися вечора, адже бабуся обіцяла навчити в'язати. Через це я не чула нічого, окрім постукування спиць у її руках. Надворі сніжило, у той час як вдома чайник насвистував свою гучну мелодію. День обіцяв бути чудовим. Аж раптом тишу нашої квартири розірвала несамовито жахлива фраза: ,,Почалася війна…". Це що, чийсь безглуздий жарт? Звісно, якесь непорозуміння! Я ще не прокинулася, і це мені сниться… Заплющила сильніше очі, порахувала до десяти (я так іноді роблю, коли насниться якесь жахіття), спробувала в голові «перезавантажити» реальність… Десь удалині почула вибухи… 24 лютого 2022 року – цей день не стерти з пам’яті.

Важко описати те, що було потім. Усе відбувалося, як у тумані. Наша сім'я вирішила залишитися в місті, адже вважала, що в малоквартирному будиночку та ще й на околиці міста безпечніше, ніж будь-де. Але не так сталося, як гадалося.

Того ж дня ми знову почули вибухи, зникло світло. Вирішили швидко спуститися в підвал, де на нас чекали інші мешканці: сусід Олексій Анатолійович, невелика «зграйка» наляканих дітей з матерями й «синедріон» тутешніх бабусь - окраса нашої вулиці, що, здавалося, єдині зберігали спокій: встигали розповідати про всі важливі новини й дов'язувати шкарпетки та комірці на светри для своїх малолітніх онуків.

Щоб відволіктися від страшних подій, бабуся попросила в сусідки приладдя й почала вчити мене в'язати. Ряд за рядом, петелька за петелькою, під звуки вибухів і гуркіт танків, що проїжджали повз наш будинок, з'явився перший, хоч і не зовсім досконалий, народжений під світлом ліхтаря, шарф. Наступної ж неспокійної ночі ми продовжили в'язати нові й нові вироби. Дивлячись на нашу наполегливу працю, бабусі поступово, одна за одною, теж почали плести рукавиці, шкарпетки, шапки. Через деякий час у підвалі серед присутніх зникло відчуття розгубленості, розпачу й паніки, а навсібіч розліталися клубки різнокольорових ниток, звідусіль було чутно напружене постукування спиць. Усі, хто міг, наполегливо працювали для досягнення спільної мети. Дехто стиха читав молитви за наших Героїв.

Коли ситуація більш-менш стабілізувалася, з'явилося світло. Стосик одягу поступово збільшувався. Одного дня наш сусід наважився й сказав: «Ви в підвалі робите свою справу, тож настав час і мені долучитися". Ми, хвилюючись за нього, зібрали необхідне в дорогу: їжу, теплі речі та частину нав'язаного одягу. Чоловік оглянув усіх, зав'язав на шиї той найперший мій шарф, і сказав: «Навіть не сумнівайтеся: усі ці речі я роздам людям. Прощавайте!"

Більше ми його не бачили. Після звільнення міста від окупантів Олексій Анатолійович був призначений сапером. Одного дня він підірвався на міні. Його мати розповіла, що в той жахливий день на ньому був мій шарф, а всі в’язані речі, які зібрали наші бабусі, зігрівають захисників, оборонців рідної землі.

Сьогодні моя пам’ять повертає мене час від часу в ті дні... Що змінилося? Зранку, як завжди, збираюся до школи, вдома затишно, як і раніше. Усе той же окріпник бурмотить і наспівує про настання осені. Захисники сміливо боронять Україну, відкидаючи агресора далі й далі з нашої землі. Сусідські бабусі працюють теж не покладаючи рук, а взимку – спиць. Утворили таку собі артіль: улітку плетуть маскувальні сітки, а з настанням холодів в’яжуть теплі речі, які необхідні не лише нашим захисникам, а й родинам переселенців.

А що роблю я? Яким є мій шлях до перемоги? Разом з однокласниками збираємо каштани, приносимо до школи макулатуру, улаштовуємо благодійні ярмарки. Залюбки навчаю всіх охочих в'язати різні теплі речі, щоб їх могли носити рідні під час блекаутів, а також захисники, що сидять у холодних окопах.

Знаю: цей внесок мізерний, але кожна виручена копійка наближає перемогу. Нехай маленькими кроками, але ми боремося за продовження своєї історії, свого шляху як нації.

А що для України робиш саме ти?