Я з Донецької області, з міста Бахмуту. Моя родина і всі мої родичі звідти. Було життя, робота у всіх, кожен жив і радувався; діти, внуки, а тепер дуже тяжко. Втратили ми все. У всіх були будинки: у мого батька, у нас, у дітей, які будували свою хату десять років, і її не стало. У сина квартири не стало, у моєї свекрухи... На фото я бачила дев'ятиповерхівку нашу – кути, а посередині - пустота. Як жити далі, я не знаю. Це дуже боляче. 

Ми всі вибухи чули, у нас люстри тремтіли, діти ховалися. Почалися прильоти перші на наше місто на набережній, а діти жили в центрі міста - у них там будинок був - вони під ліжко залазили. У доньки руки трясуться, люстри хитаються. Куди це годиться? Не дай Боже. Спочатку ховалися у підвалі - там глибокий льох. 

Сусіди згодом виїжджали, надіслали відео – момент вибуху, як навпроти будинок і вибухнув гараж, розлетілося все до фундаменту і горіло. А донька каже: «Мамо, ми там ховалися. Ми згоріли б живцем у тому підвалі».

Ми виїжджали з надією, що це на два-три тижні, може - місяць. Ми виїжджали навесні і думали, що повернемося максимум восени, що до нашого міста не дійдуть - відіб'ють, і все буде добре. Коли виїжджали, все, що могли, кинули. Залишилися без нічого.

Наймаємо житло, живемо в Кропивницькому. За два роки війни ми будемо шукати вже четверте житло. Спочатку приїхали в Дніпропетровську область, в селі були, але там нема роботи. Тоді переїхали в центр України - ні до родичів, ні до кого - бо не знали, куди їхати. Тут житло наймали, а через рік хазяїн сказав, що буде робити ремонт і жити тут. Тепер те житло, яке ми винаймаємо, будуть продавати. Далі не знаю, як жити, де шукати житло. Ми працюємо, і ці гроші потрібно віддати за оренду. 

Дякуємо, що гуманітарка у нас є, Бахмутська громада піклується про нас, получаємо там продукти. Раніше жили вдома, все було добре, а зараз дуже важко жити. Я вдячна, що про нас піклуються. Люди нам допомагали.