Війна застала нас вдома, у місті Слов’янську, ще у 2014 році. Тоді ми не виїжджали, а у 2022-му виїхали на три місяці, і все. Ми волонтери, в організації працювали, евакуювали людей. Я записувала на евакуацію, а чоловік був волонтером-водієм. 

Ми вдома, але готуємось виїжджати, бо вже діти не витримують, і ми також. Фінансової допомоги немає, і я в декреті, тому ми плануємо виїжджати. У нас гарні зарплати були до війни, і заощадження мали. Ліків запас був. У мене двоє дітей було на початку війни, тому я не мала права ризикувати. У мене тоді все було і зараз усе є. 

Є і вода, і світло, і газ. Якби не обстріли… Коли ти бачиш їх на відео – це одне, а от коли в реальності… 

Ми з дитиною 8 квітня були в центрі міста, і нічого не віщувало, що буде обстріл. Здавалося - летить літак, а це була ракета. Як бабахнула за 200 метрів від нас! Це було найважче. Діти дуже бояться. А зараз у нас немає змоги виїхати та оплачувати житло. Тут є домівка, і всі рідні тут, тому поки що ми залишаємося. 

Я не тішу себе ілюзіями, що війна закінчиться скоро. З однієї сторони фронт - за 20 кілометрів, і з іншої сторони – за 30 кілометрів. На те, що росіяни не дійдуть до Слов’янська, надії в мене немає. Ми волонтеримо і спілкуємося з нашими військовими. Скільки ще повинно загинути хлопців молодих, щоб нарешті сіли і домовилися?! На нашу думку, єдиний вихід зупинити війну – це сідати і домовлятися. Людям уже території не потрібні, просто хочеться спокійного життя. Ми не виживемо в Слов’янську, якщо, не дай Боже, тут буде окупація. Ми волонтери, засвічені на всіх фото, відео, в інтерв’ю – де тільки можна. Таких, як ми, повезуть відразу кудись «на підвал», а в нас - діти. 

Я мрію, щоб мої діти пішли в школу. Хочу, щоб вони були соціалізовані. Уже немає мрій для себе, тільки для дітей. У них немає друзів - усі виїхали. У нас проводять курси програмування для дітей. Дитина моя середня на гімнастику ходить, старший – на дзюдо. Діти щодня ходять на заняття і ризикують. І я з ними ходжу і ризикую. Раніше вони могли вийти, поспілкуватися з друзями. Я хочу, щоб діти пішли до школи: чи то буде за кордоном, чи на заході України, чи в Києві – там, куди нас доля занесе найближчим часом. Дуже хочеться, щоб вони не втрачали дитинство, яке в них і так забрали.