Чебан Вікторія, КН 21 група, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку

Вчитель, що надихнув на написання — Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Три роки. Але всі ми знаємо що наш бій триває ще з 2014 року. Мені тоді було лише 6 років, якраз я пішла у перший клас, саме тоді я вперше почула слово “Війна”. Я була ще дитиною, але намагалася все зрозуміти як дорослі, мати таку ж саму можливість та сили допомагати людям до кого кордон був ближче. Тому ми з батьками купували їжу та предмети найпершої потреби людям, які постраждали. Ми надавали допомогу, як могли, та мені було, хоч і трошки, але спокійніше. Я сподівалася, що все закінчиться якнайшвидше та я буду тільки “спостерігати” за тим, що коїться. Це все мені здавалося таким далеким, немов із підручників історії, де ми вивчали про минулі війни, які ніколи не повинні були повторитися. Але вона прийшла, і з перших днів моє життя змінилося назавжди.

У ту саму ніч я ніяк не могла заснути та, коли вперше почула вибухи, не змогла повірити собі, та, і батьки не дуже повірили, коли я їх розбудила. Пізніше я вперше побачила страх в очах дорослих. Коли ми почали збирати речі, я навіть уявити не могла, що зможу поїхати з мого рідного міста, але я покинула свою домівку на невизначений термін.

Школу закрили, ми почали вчитися онлайн, але повністю сконцентруватися на навчанні було неможливо, коли перевіряєш новини кожну годину.

Час минав, та замість звичайних розмов, ми всі обговорювали новини фронту, втрати та перемоги наших захисників. Через декілька місяців я повернулася додому, але як було раніше, більше не буде ніколи. Звикнути до страху було неможливо, але я вчилася жити з ним. Щоранку я перевіряла новини, чи всі твої рідні живі. Раділа кожному дню, коли не чути сирен. І водночас мене спалювала лють за кожну зруйновану домівку, за кожне втрачене життя.

За ці 1000 днів я багато чого зрозуміла та подорослішала на років 10.

Я зрозуміла, що бути патріотом – це не просто носити вишиванку та співати гімн. Це віддавати все заради своєї свободи.

Я навчилася бути сильною. Війна навчає цього. Але я також зрозуміла, що справжня сила — це не тільки вміння протистояти ворогові зі зброєю в руках, а й бути людяним, зберегти свою душу, навіть коли довкола руйнуються міста. Моя країна вистоїть. Я знаю це так само, як знаю, що одного дня знову зможу жити як нормальна дитина та не думати про те, як вижити. Ці дні війни змінили мене назавжди. Вони навчили мене цінувати кожен момент, кожен сміх, кожну зустріч з друзями та родиною. Вони зробили мене свідомою, та брати відповідальність за своє майбутнє.

Я мрію про день, коли повернуться всі наші хлопці й дівчата. Коли знову можна буде гуляти вулицями без страху, коли відбудуються наші міста. Я вірю, що це станеться. І ми разом пройдемо цей шлях до кінця, як нація, яка не зламалася. Це був мій шлях за ці 1000 днів — шлях дорослішання, втрат і віри. І я знаю, що попереду нас чекає перемога!