Параконна Ксенія, 10 клас, Одеський ліцей № 65

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабакова Вікторія Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого 2022 рік, на годиннику четверта ранку, я, мої батьки та сестра прокинулися не як завжди, від годинника, а від вибухів за вікном. Це було так дивно, розуміти, що в 21 столітті буде війна, що цим ранковим обстрілом росія оголосила “спецоперацію”. На той момент я навіть не усвідомлювала, що це війна. Я не усвідомлювала усю проблему цієї “допомоги” від росіян. Мої батьки були спантеличені, вони хвилювалися, думали що робити. Зараз я вже можу їх зрозуміти, це дуже страшно, бути відповідальними не лише за своє життя, а ще й за життя своїх дітей. Перший тиждень, все як в тумані: новини, збір тривожного чемодану, купа телеграм-каналів. Ніхто не знав, що робити, як далі жити. Хтось виїжджав за кордон і я їх розумію, людина має право на життя і захист. Це добре мати гроші на виїзд або мати родичів закордоном. А що робити тим, у кого нема можливості, що робити тим, хто живе близько або поруч із лінією фронту?

За місяць уже було майже неможливо виїхати, усі траси були переповнені автівками, багато людей намагалися покинути країну. Проте моя родина залишилася в Одесі.

Потихеньку ми збирали тривожний чемодан:  документи, гроші, одяг, він потім довго стояв у передпокої. Також були зібрані портфелі з ліками, павербанками, зарядними пристроями, їжею . Тривоги звучали все частіше, у нашому будинку немає сховища, недалеко є паркінг, у який ми досі бігаємо. За півроку війни я навчилася вдягатися та вибігати з будинку за три хвилини, кожну тривогу я проводила разом із родиною в паркінгу. Це ж була зима, холодно, бетон, у паркінгу не ловить зв’язок, нам треба було брати із собою спеціальний килим, на якому можна було сидіти.

Діти та інші люди, які теж були в паркінгу, намагалися зберігати спокій, тривоги були довгі, звучали вибухи.

Я брала із собою навушники, аби зайвий раз не чути вибухів та хоч якось відволіктися. Так пройшов цілий рік, звісно, згодом ми вже не так часто бігали в паркінг, ділили тривоги на небезпечні та ті, які можна було відсидіти вдома. Навчання проводилося дистанційно, звісно, що не весь матеріал гарно засвоювався, тривоги як тоді заважали навчанню, так і зараз.

В моєму житті настав переломний момент – окупація Херсону. Моя бабуся все життя жила в Херсоні, у неї там квартира, дача в Кринках (село).

Мій дідусь помер, ми були в Одесі, а її син, тобто мій дядько, за кордоном. Вона була там лише зі своїм братом. Це так жахливо, коли Херсон обстрілюють кожен день, коли зайвий раз боїшся визирнути у вікно, коли ціни на продукти зростають в десять разів, коли ти йдеш на вулицю та шукаєш хоч якийсь зв’язок – це все пережила моя бабуся. Хвилювання за бабусю зростало , моя мати хотіла, аби вона виїхала, було багато спроб вмовити її. Знаєте, цей момент, коли рідні залишають тебе одну? Так зробив брат моєї бабусі, вони виїхали з Херсону та їхали через Одесу, де могли висадити мою бабусю, але вони мовчки поїхали, не запропонувавши допомогу. 

Після місяців розмов із бабусею, нам усе-таки вдалося її забрати звідти. І ми заспокоїлися.

Я почала потихеньку звикати до тривог, ракет, обстрілів. Зрозуміла, що моє життя не закінчується. Так, я не знаю, що може статися завтра, але це не заважає мені будувати плани, влаштовувати своє майбутнє, радіти звичайним тихим дням, допомагати ЗСУ, підтримувати людей, які кожен день під обстрілами, співчувати та робити все можливе, аби ворог не зміг зламати українців.

Ми неодмінно переможемо і здолаємо ворога, я вірю в це! Наші захисники – це незламні титани, які боронять нас щохвилини, захищають нашу землю від ворогів! Маємо дякувати їм за це!