Маслюк Наталія, 11 клас, Ліцей імені Олександра Цинкаловського Володимирської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Повзун Ольга Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Нам так важливо залишити щось після себе.

Щось, що так боляче втратити.

Щось, що глушить біль від вічно запаленої язви в серці.

Щось, що прокидається, коли помирає близька людина…

То була чи пізня осінь, чи то вже рання зима. За вікном сірі, лисі дерева. Навпроти нашого будинку обтесаний часом консервний завод. Для мене, малої, він був страшною, розмальованою графіті, але рідною фортецею, хоч і не здатною захистити навіть від найменшої напасті. По телевізору я бачила, як у Києві все палає, як людей б'ють та стріляють, а вони не йдуть, бо "То своя країна, за неї треба стояти".

Дивилася на той обдертий завод та боялась: "А якщо ті, хто стріляє, прийдуть, і все буде горіти тут? " Дивилась і плакала з безвиході…

Пройшло два дні. Потім ще два... Я думала, якщо вони не прийшли, та вже НІКОЛИ не з’являться. Лиш іноді чула дивні слова: тітушки, Небесна Сотня, сепаратизм, АТО, зелені чоловічки, Крим, анексія, окупація… НІКОЛИ? –Алло. Ти де? - Вдома, де ж мені ше бути! - Ти не знаєш, чого в нас сьогодні дистанційне? Знов карантин? - Ти тільки встала, чи шо? Новини геть не читаєш? Усю Україну бомблять. Війна, яка школа?!   – …

Перший день - то цілковита анемія мозку. Кисневе голодування, спричинене заміною еритроцитів на потік безкінечної інформації, яку кожен трактує по-своєму.

Не розумієш, кому вірити. Ще Ліна Костенко писала, що та інформаційна ширка, то як поганий наркотик – настрій не піднімається, а голова болить… але ж де ти дінешся? Наступну добу я пам’ятаю не так яскраво. Не дарма ж психологи вважають, що емоції людини беруть верх над здоровим глуздом. Мозок думки відсіює, а мені в той день відсіяло самоконтроль. Одні волали: “Зберігайте спокій. Це навчальна тривога!” Інші заперечували: “Під час воєнного стану навчальні тривоги заборонені!”

Мене параноя брала від будь-якого поруху, не те що звуку. Довелось цілий день сидіти в підвалі, котрий раніше дев’ятою дорогою минала.

26.02.2:21. Сидиш сонна, опираючись на стіну, на якій творча молодь білою фарбою та зеленкуватою цвіллю залишила відбитки долонь та напис: “Ти не один”… Тет-а-тет з собою - це, мабуть, справді не один. Мабуть... Але ж кацапи воюють не лише проти мене, а проти всього нашого народу. То чому я маю бути одна? Чому ж той градус їхнього імперіалістичного пафосу настільки високий, що вже вказує на гарячку? Невже їм свого мало? Певне, у фразі “Любім Украіну без укрАінцев” і є вся суть цієї недолугої народоподібної юрби. Страшно уявити, скільки людей вони знищили і ще погублять в погоні за цією міфічною величчю.

Науковці, митці, звичайні робітники, молодь і діти, які могли стати фундаментом майбутнього, ті, хто залишиться, ще довго відхаркуватимуть наслідки “руzzкого міра".

Ранок суботи. Тато з мамою нарешті не на роботі, проте їх присутність спокою не додавала. “Тривожні” валізки виявились такими ж порожніми, як я в той час, коли збирала їх. Ніщо вже не важливо, якщо ти втратиш батьків, братів, дім, державу… Засинаєш, втикаючи у стелю. Їси, не відчуваючи смаку й запаху. Існуєш. Чекаєш наступного дня, який може бути й гіршим. Або не настати взагалі..

27.02. 7:24. Відбій повітряної тривоги. Тільки-но ми переступили поріг нашої квартири – вибух, над південною частиною міста здійнявся сірий стовп диму.

Стан афекту накрив моментально. Час розтягнувся, як гидка і липка жуйка, а земля під ногами зникла, мов моє почуття хоч якоїсь мінімальної безпеки. За дві години батьки знайшли машину, що їхала в Устилуг, та відправили мене з міста зі словами: "Бери малого, їдете до тьоті. На кордоні ніхто стріляти не буде".

Відтоді пролетіло багато часу, але зліпити себе докупи так і не вдалося, якась часточка мене й досі зависла в просторі звуку першої тривоги, інша малює цвілі візерунки на стіні підвалу, а та, чевнона, що постійно пульсує, щоденно вмирає, розстріляна чужинцями.