Хохоляк Анна, учениця 11 класу Запорізької гімназії №45

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чепрасова Ольга Василіївна

Війна. Моя історія

Дорослішання- процес нелегкий і довгий, в когось починається з першим випавшим зубом, в когось з переїздом від батьків і хоч би як я тоді не намагалася показати світові, що вже пройшла його, по-справжньому я подорослішала лише ранком 24 лютого.

Уявляєте, як це, заснути дитиною, а прокинутись дорослим. Я розкажу вам це, але спершу, ліричний відступ.

Я народилася в козацькій столиці- Запоріжжі, у великій родині, з понад півсотні людей, з кожним ми досі тримаємо тісний зв’язок, бо проживаємо відносно недалеко один від одного. Так як більшість моєї родини не з самого міста ,а з області, а конкретніше з Бердянську і села Борисівка, до окупації ми завжди навідувалися туди влітку, приїжджали на місяць до татової тітки- бабусі Марусі, з першого мого року і до початку війни ми приїжджали туди щороку не менш як на місяць, тому вирішили, минулої зими і її запросити до нас погостювати.

Повірите ви чи ні, та вона мала приїхати 24 лютого, тож 23 лютого ми поїхали в магазин на закупівлі. Пам’ятаю, ми тоді накупляли всіляких смаколиків, щоб стіл був гідний, а коли проходили повз відділу з водою, мама спитала мене: “ Ну що, піддамося паніці, візьмемо бутиль води?”.

Я роздратовано гаркнула: “ Мамо, ти що прикалюєшся, яка війна, яка вода?”,- тож ми пройшли повз. Наступного ранку я прокинулася від татової розмови по телефону. “ Насте, ну ти ж бачиш, що коїться, куди тьотя Маруся поїде”, а вийшовши у коридор, я побачила ту саму 5-ти літрову баклажку води. Мені не треба було нічого пояснювати, я вже подорослішала.

Далі словам не місто, тато ніби відчувши, що зі мною більше не варто церемонитися, кинув в лице: “ Війна почалася” і став докладати хронологію подій зранку, які я пропустила, через їх дбайливе милосердя і можливість поспати зайві хвилини дитячим сном.

Маму розбудила сестра, вона зривала телефони вже хвилин двадцять. 

-Машини заправлені? Готівка й продукти є? 

-П’ята ранку, Насть,- роздратовано відповідала мама

-Ми вже у дворі. Війна почалася, в тебе три хвилини, щоб вийти.

Коли я прокинулася, вона як раз заправляла другу машину, попередньо встигнувши взяти продукти і зняти готівку на очах у здивованих громадян. Коли вона приїхала, ми почали перебирати варіанти, так як термін “війна” був нам незнайомим, ми не знали чого очікувати.

Коли ми думали податися на захід, всі знайомі відмовляли нас, посилаючись на пробки на дорозі і розповіді про розстріл автівок. Тоді ми зателефонували відомій вам вже Насті, онучці бабусі Марусі, сказали, що поїдемо до них. Ми не встигли навіть вийти з кухні, коли вона передзвонила і сказала, що у сусідньому селі  прилетіла ракета, а коли ти ще не знаєш, що то таке, “приліт”,  “в сусідньому селі” звучить як вагомий аргумент проти, тому тоді ми твердо вирішили, що перечекаємо усе вдома.

Ми не відходили від телевізорів, чекаючи новин, ми навіть спали з мамою по -черзі перші місяці, щоб не пропускати новини. Я спала вдягнута у коридорі на матраці, а якщо лягала вдень, обов’язково починалася тривога і ця закономірність була такою виразною, що лягати мені стали забороняти.

Та я не зважала на це, єдине, що викликало в мене сльози, це аркуші, розпіхані у нас з молодшим братом по кишенях, на яких були написані номери телефонів батьків і прохання в прихістку на декількох мовах, а ще у пам’яті гострим лезом стоять мамині сльози, коли вона на третій день війни відкрила червону рибу, яку ми готували на стіл, зі словами: “ скільки нам цього життя, їж доню, наїдайся”- і я пхалася нею як востанне, в темряві, бо ж світломаскування.

А далі пішли панічні атаки, з втратою слуху і зору, і вода замість їжі, щоб не витрачати запаси.

Сьогодні, я сприймаю війну геть по- іншому: не боюся вибухів, не помічаю сирен, і пояснення цьому одне слово- дорослішення.