Українські військові попереджали маріупольців, щоб ті вибирались з міста, бо росіяни вже були близько. Але не так просто було дістатись до гаража під обстрілами

Нам сказали, що почалася війна. Друзі телефонували, близькі. Ми побігли щось купувати в магазин, і вже був ажіотаж. Люди не розуміли, що діється. Але, чесно кажучи, ніхто навіть уявити не міг, що буде така повномасштабна війна. Думали, що буде схоже на 2014 рік: мине трішки часу – і українські військові врятують місто. 

Ми до 20 березня були в Маріуполі, а потім виїхали. Нам всього вистачало, бо ми об’єдналися кількома родинами, склалися, у кого що було. Чоловік намагався знайти якусь їжу, купувати, поки це ще можливо було. Звісно, ми не три рази на день їли, але їжа в нас була.

Росіяни і по цивільних людях стріляли, і по жилих домах. Шокувало, що мої друзі загинули, що мертві люди скрізь були. 

Мене все шокувало. Те, що ми жили без води, світла, газу. Щоб дістати води, потрібно було життям ризикувати. А її потрібно було десь дістати, бо ми в багатоповерхівці жили.

Було складно дістатися до машини, яка стояла в гаражі. А тоді вже піхота зайшла, стріляли по людях. Тож узяти машину було складно. До нас у двір прийшли військові українські і сказали, що потрібно виходити, бо тут уже небезпечно. Ми запитали, як виїхати з двору, куди нам рухатися. 

Сказали, що треба біля моря їхати, бо там більш-менш ще є проїзд. У нас уже йшов бій. Були і танки, і БТРи. Це Боже диво, що ми виїхали.

Чоловік знайшов роботув Кам’янському. Держава не дуже піклується про нас, а нам потрібно десь заробляти, щоб оплачувати житло. Ми залишилися взагалі без майна. Чоловік – металург, він і в Маріуполі працював металургом. Тому ми й обрали це місто. 

Люди у нас дуже добрі, гарні. Дуже нам допомагали. Багато людей співчували нам.

Я хочу, щоб війна закінчилася вже сьогодні, просто зараз. Але я вважаю, що про це має потурбуватися влада і якісь політичні кроки зробити. Бо, чесно кажучи, незрозуміло, чому так довго війна триває. Ми живемо в час дипломатії, і незрозуміло, чому стільки людей гине. Для мене це загадка і взагалі жах. 

Моя мрія – повернутися в рідне українське місто. Хочеться, щоб держава допомогла з житлом, бо наше – зруйноване, ми не маємо нічого. Хочу жити в Маріуполі, де я народилася. Хочу там старість зустріти.