Конгтхавонг Міранда

2 курс, Балтський педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе: М'ягкоход Наталія Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Мені здається, що разом з початком війни моя душа стала наче пустеля, що відкинула всі зовнішні впливи і тепер живе у власному безмежному просторі.

24 лютого 2022 року моє життя зазнало змін. Я завжди відчувала себе у полоні власних пригнічених почуттів. Після цього дня мені ще важче. Пам’ятаю все, наче це було вчора. У той час «моя особа» (тобто я) навчалася в десятому класі. Прокидалась о п’ятій годині ранку, бо до школи йти три кілометри, а гроші на автобус економила, збирала на дещо для себе. Проходячи крізь кладовище і спостерігаючи за місяцем, що світив своїм блідим світлом, я спокійно йшла до навчального закладу. Прибувши на місце, я зупинилася ненадовго, щоб ще раз вдихнути морозну прохолоду. Так, я її відчуваю і сьогодні. Моя душа була у спокої, поки мене не зупинила робітниця й не сказала, здавалось би, звичайні слова: «Школа сьогодні не працює...» Я була спантеличена, але все ж повернулася назад, у напрямку дому. Поки мої ноги несли тіло крізь місцевий парк, мені зателефонувала класний керівник. У цю секунду я подумала, що скажуть «карантин». Але все було гірше... війна. Моя самість в це не повірила. Ну яка повномасштабна війна, ви що? Двадцять перше століття на вулиці, але ні. Все насправді. Не знаючи як себе поводити, я просто покрокувала далі, до домівки. По дорозі я зустріла свого нового однокласника, він вже майже тиждень з нами навчався, й розповіла йому все. Він мені теж не повірив. Казав мені: «Та ти, певно, жартуєш?» Через секунду-дві йому теж зателефонувала керівник. Я з ним не була дуже знайома, бо, зазвичай, не спілкувалась ні з ким у класі, та дорогою ми познайомились краще. Тоді, на прощання, я вперше його обійняла. Це було досить незвично, адже моя істота не дуже любила чужий дотик. Можливо, це був і останній раз... Згодом, яскраві події почалися ввечері.

Перша тривога. Я під час надзвичайної ситуації, як вежа зі стінами з каменю. Забарикадувала себе від світу, тримаючи свої думки та почуття в безпечному просторі. Єдиною моєю метою було заспокоїти збентежену матір. Вона боялася. Це була та паніка, яку я бачила рідко, але пам’ятатиму довго. Вся ніч була як розмиті фарби на полотні: речі, сумки, документи, знервованість, галас. Ніч ми перечекали в сусідів, у яких є машина. У своєму бездушному спокої я так і лягла спати на сусідському ліжку, поки всі інші метушились. Тепло печі не дало мені сил на роздуми, зима все ж таки.

Після року війни я зрозуміла значення цього монстру. На моє переконання, війна — це коли душі вмирають, навіть перш ніж тіла падають. Моя натура вразлива до людських життів, тому відчуття знищенності мене не полишає й досі.

На завершення, після перебирання спогадів, хочу процитувати Василя Симоненка:

«Війна руйнує не тільки міста, вона руйнує душі людей». Так, я відчуваю, що моя душа теж частково зруйнована.

Я вірю, що ці рани з часом загояться. Та шрами на душі будуть завжди. Мій спокій стане справжнім лише тоді, коли кровопролиття завершиться, а карма досягне кожного.

Слава Україні!