Градовська Вікторія

Каховська спеціалізована загальноосвітня школа номер 2

Вчитель, що надихнув на написання есе: Соломахіна Галина Михайлівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

З початком повномасштабного вторгнення Pосії в Україну життя кожного з нас змінилось кардинально. Те, що я відчула 24 лютого, на жаль, назавжди залишиться в моїй пам’яті…Отже, війна… моя історія.

Яким можна уявити ранок, коли почалась війна? Страх, паніка і розгубленість - саме такими були мої відчуття. Щосекунди ми оновлювали стрічку новин і не бачили там нічого, окрім десятків, а то й сотень зображень військової техніки. Не гаючи часу, ми з родиною пішли до крамниці по мінімальні запаси продуктів: борошно, цукор, крупи, печиво. Це були довгі години черг з присмаком паніки і нескінченних вибухів. Саме тут пролунали перші плітки про окупацію Херсонщини, які невдовзі виявились жахливою правдою.

Що означає окупація?З найменш страшного - постійні відключення зв’язку, пусті полиці магазинів і панічний страх перед виходом на вулицю.

Пригадую один день, коли треба було повернути підручники до школи. Досі перед очима постає група військових з купою зброї в руках, які шукали когось із сусідів. Всі знали: якщо у твоєму телефоні є хоча би щось, пов’язане з Україною, то…дорога одна – «на підвал», у місце знущань і катувань.

Усвідомивши, що розминутись з ними не вийде, я йшла і молилась, рахуючи кожен метр до місця зустрічі з подругою. На щастя, минулось! З того дня вулиці боялась, страшно було навіть слідкувати за українськими новинами.

Попри пережите завжди пам’ятаю, наскільки сильний і могутній наш народ! 6 березня – день, який навіки залишиться в пам’яті кожного мешканця Каховки. Тоді всі зрозуміли,що сидіти без дії не можемо:

об’єднавшись, кілька тисяч людей вийшли на мирний мітинг, метою якого було єднання і протистояння російській окупації. Не маючи мобільного зв’язку, ми із сльозами на очах повторювали лише одне: «Слава Україні! Героям Слава!».

Наступний мітинг городян вже був повністю контрольований окупантами:нас оточили озброєні солдати, дороги перекрили військовою технікою. В мить вони почали стріляти і кидати серед людей світло-шумові гранати - це було жахливо і моторошно.

Як би страшно це не звучало, але протягом місяця ми почали звикати і пристосовуватись до нових умов. Тільки ось

одного ранку прокинулись від вибухів,я відчула, як хитається будинок, тремтить скло у вікнах. В паніці ми не знали, куди тікати.

Саме цей день став вирішальним для нашої родини. Ми більше не могли залишатись в окупації, але ж і виїхати на підконтрольну Україні територію також не могли – не пускали. «Їдемо куди-небудь через Крим»,- рішуче сказала я. Батьки погодились, і ми почали збирати речі. Вже наступного ранку були на кордоні з Кримом, де провели п’ятнадцять годин, тринадцять з яких чекали на тата з допиту. Головним для нього було не сказати жодного слова, пов’язаного з Україною, не вимовити заборонене «війна». Незважаючи на ніч,втому і знесилення, ми не зупинились ні на хвилину на території країни окупанта і вже за п’ять днів перетнули кордон з Європою, де полегшено зітхнули і нарешті відчули свободу.

Нове життя довелось будувати в Польщі, в місті, яке дуже нагадує мені рідну Каховку. Попри всі проблеми і труднощі я безмежно вдячна цій країні за підтримку, допомогу і, що найголовніше, спокій і безпеку.

Чи змінилось наше життя? Кардинально. Чи повернемось додому? Обов’язково.

Перебуваючи за кордоном, пам’ятаємо, що війна триває.

Ми маємо допомагати нашій Батьківщині будь-яким способом, щоб наблизити перемогу. Я вірю в Україну і роблю все можливе, щоб моє місто якнайшвидше повернулось додому, під контроль нашої держави. «Борітеся, поборете - Вам Бог помагає»,- писав Т.Г. Шевченко. Ми обов’язково вистоїмо і відродимось,бо українці незламні і незнищенні.