Прокопенко Софія

10-Б клас, Запорізька Загальноосвітня школа І-ІІІ Ступенів №87

Вчителька, що надихнула на написання есе: Деркач Валентин Валерійович

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Моя історія почалась 16 лютого, коли у сьомій вечора я суперечила з друзями, що війни не буде, я була впевнена, чи хотіла вірити у краще закінчення цих думок. Я не цікавилася історією своєї країни, та всесвіту, займалася танцями, та писала пісні. 20 лютого в мене були змагання з танців, я і раділа, посмішка не мала меж, зайняла 1 місце, та була найщасливішою у світі. Але все значно змінилося 24 лютого, у 5 ранку, коли у моїй кімнаті батько стояв біля вікна, та с тяжінням сказав ці ненависні 2 слова «Почалась війна». Після чого над нашим будинком пролетів винищувач, що змусило мене зрозуміти, що це не сон, не жарт, а болісна правда.

Мати пішла на роботу, а батько здійснювати свій воєнний обовʼязок. Ми з старшим братом почали збирати речі, я набирала води, та зібрала всю суху їжу яка довго не псується. Одягла багато одягу, десь 3 пари штанів, та кофт, тому що для речей не було місця у моїй ручній поклажі. Мій телефон розривався від новин та повідомлень, усі питали, куди я поїду, що я буду робити, люди наводили паніки, та ця паніка ще більш пригноблювала. Коли мі зібралися, то з роботи повернулась мати. До цього ми планували переїхати, не поспішати з ремонтом, але війна прискорила цей процес, ми спустили усі речі з хати, та поїхали у приватний будинок.

Перша ніч була мабуть самою збентеженою у моєму житті, я спала коли мати чи брат не спали, а коли вони лягали до ліжка, я сиділа та тремтіла як роса від вітру. Я не могла нормально спати, дуже боялася коли залишалася вдома, чула як віє вітер, та вибігала на вулицю щоб перевірити, чи не летить щось, що може мені загрожувати. 28 лютого якраз був день коли треба було у магазин, я зосталася одна. Через деякий час, як моя родина відʼїхала до міста за їжею, мій пес за 5 хвилин до жахливого почав гавкати, та пролунав перший вибух, який я чула. В мене почалась паніка, руки тремтіли, у горлі ком, поступили сльози, я відкрила підвал у випадку чого, спустила туди собаку, та сіла у підвал. Є такі відчуття у житті, коли ти не хочеш забувати свої емоції і ту чи іншу секунду, але ці я забула б з задоволенням.

Після частих прилетів улітку я не можу ночувати у тому районі, у якому виросла та провела усе своє життя, мені страшно, я не можу психологічно.

27 серпня мій дядько помер героєм, захищаючи свою країну, це переломний момент, але окрім прийняття цього мені та рідним нічого не залишилося. 9 жовтня вночі прилетіло в мій район, я ще більше почала боятися лягати спати.

Після війни змінилося моє життя, але змінилося ще й відношення до самого життя, воно стало менш легковажним. Я почала цінити кожну хвилину, та час проводити з розумом, щось вивчати, розвиваючись у приємних сферах. Саме сумне що змінити щось у цій війні тяжко, її закінчення не зависитиме від нашого народу. Українці допомагають, після усих цих подій усі показали що можуть бути згуртованими, та стояти на своєму до останнього. Я засмучена що проживаю свої ранні віки у таких обставинах, але це все невідʼємна частина мого життя, я впевнена що стане краще, мої потомки можливо будуть читати це есе, та знати, що моя країна та народ переживали у ці часи. Моя історія не завершилася, але я впевнена що все зміниться, та хочу щоб всі вірили у перемогу України.