Росіяни одразу почали заходити в Київську область, Чернігівську, Сумську. У нас ще працювало телебачення, і ми це знали. У нас ще й діти в ЗСУ, тому переживали ми, звісно.

Коли 14 квітня вони зайшли до нас, то ми подивилися на їхній «русский мир». Вони розбили фермерське господарство, розграбували все, стріляли з гаубиць по нашій територіальній обороні.

Ми добралися до Куп’янська, а там найняли таксиста, заплатили по дві з половиною тисячі з кожної людини, і нас довезли до Печенігів. А звідти вже волонтери везли – кому куди потрібно. Було страшно виїжджати. Ми проїхали 14 блокпостів окупантів. На кожному нас перевіряли. 

Руїни шокували. Ми недавно буквально на один день поїхали до себе. Добиралися через Ізюм і побачили цю розруху. Усе це шокує.

Практично кожного з нас війна зачепила. Стараємося жити далі, пенсію отримуємо, гуманітарну допомогу нам дають. Діти нам допомагають, а ми – їм.

Я думаю, що до весни наші хлопці мають перемогти, і толі вже ми будемо повертатися до себе додому. Подивимось, що там. Хочеться відремонтувати будинок і повернутися до мирного життя.