Літовкіна Дар'я Олександрівна, 15 років, учениця 9-А класу Комунальний заклад "Тернівський ліцей №4 Тернівської міської ради Дніпропетровської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Огиря Артем Миколайович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я звичайна дівчинка-підліток з невеличкого, але – найгарнішого та найріднішого міста Лисичанськ Луганської області. В мене є молодший братик, люблячі батьки та бабуся з дідусем. Моє життя змінилось в один момент.

Той зимній, морозний ранок я запам'ятаю назавжди. О пів на шосту ранку ми прокинулися від телефонних дзвінків. Дзвонили зі служби татові та мамі, їх викликали по тривозі зі словами: «Почалася війна». Батьки поїхали на службу, заборонивши нам йти до школи. Я сиділа поряд з братиком в очікуванні хоч якихось новин не розумівши, що відбувається. Подзвонити батькам було неможливо, тому, ми чекали на дзвінок від них.

Близько сьомої години ранку, почала здригатися земля, наш дім трусився и було чутно гучні вибухи. Було страшно, але, я трималася, щоб не злякати молодшого братика (батьки навчили мене, що в різних екстремальних ситуаціях потрібно тримати себе в руках, не панікувати, мислити тверезо). Нарешті, ми дочекалися дзвінка від батьків. Маму відпустили зі служби і вона вже була в дорозі. Час тягнувся дуже повільно, обстріли посилювалися. Я сподівалася, що це все тимчасово і незабаром закінчиться, але – марно. Нарешті, мама повернулася додому. Підтвердилися наші найстрашніші побоювання. Я, навіть, не уявляла як змінюється моє життя. Ми з мамою почали збирати речі та документи. В цей час, звуки вибухів посилилися, почав здригатися дім, відходити від стін шпалери та тріскатися скло на вікнах. Мама нас підтримувала як могла, спокійно пояснювала та підказувала як себе поводити під час обстрілу. Вікна були закриті з вулиці ставнями, з середини – матрацами . З хати нас не випускали, бо над домівкою було чутно свист пролітаючих снарядів.

За пару днів, тато повернувся додому. Спали ми в одній кімнаті – усі поряд та одягнені. Так було спокійніше і я відчувала себе в безпеці. Згодом, вимкнули світло, а за декілька днів не стало і води. Я так раділа, коли випав сніг, але, не тому – що можна погратися, а тому – що ми його розтопимо і в нас буде вода.

Тоді я зрозуміла, що для щастя багато не треба, лише – їжа, вода, дім, люблячі батьки поряд та найголовніше – МИР. Інколи, я дзвонила однокласникам, друзям, а потім – зв’язок обірвався. Моє життя змінилося: я прокидалася від вибухів. Щоб якось відволіктись ми грали у слова, розповідали по черзі вигадані кумедні історії. Коли світало, починалася одна і та сама рутина – пошуки води та їжі. Вже було не так лячно, я почала звикати до нового способу життя. За весь час я зрозуміла як сильно люблю своїх батьків, бабусю та дідуся. Весь цей час, батьки та я з братиком, вмовляли бабусю з дідусем виїхати з міста. Коли черговий снаряд розірвався на сусідній вулиці та зруйнував будинок, тато з мамою прийняли тяжкий для себе вибір, рятувати нас, але, при цьому, залишити вдома бабусю з дідусем, які так і не погодилися виїхати з нами. Власними силами вибратись в нас не було змоги.

Але, нам пощастило – знайомий запропонував евакуювати нашу родину та ще декілька людей. Зібравши деякі речі, документи та улюбленого кота Маріка, наступного дня зі сльозами на очах ми покинули свою домівку.

За півтора місяці після початку війни, ми, нарешті, були у безпеці. Нас поселили у гуртожитку, де ми провели першу, за довгий час, спокійну ніч. Як тихо! Заходячи до магазину я бачила, що там є хліб, солодощі, люди – спокійні, нікуди не біжать і не ховаються – так незвично!

Згодом, ми переїхати на тимчасове місце проживання до м. Тернівка і по теперішній час мешкаємо у цьому місті. Разом з братом, батьки влаштували мене до школи. Тепер я маю нових однокласників, вчителів, сусідів, навіть, з’явилась подружка. Все стало добре, але, як же я хочу додому! Хочу побачити бабусю з дідусем, з якими обірвався зв’язок ще в травні місяці; повернутися в дім, хоч і з побитим уламками дахом та розбитими вікнами, потрісканими стінами, однак – в мій дім! В місце – де я народилась та росла.

Я розумію, що того життя, яке було до початку війни, вже не буде. Та, все ж, я вірю що закінчиться війна, Україна переможе і ми повернемося додому, відбудуємо наші міста. А зараз мені потрібно гарно навчатись, бо тільки так я зможу принести користь своїй державі.

Пройшло вже багато часу від початку війни, та я досі не розумію, чому через амбіції неадекватного сусіда мають страждати маленькі діти, які мріяли про своє майбутнє, хотіли добитись чогось у житті та побачити щось, окрім зруйнованих будівель, болі та жаху. Раніше я вважала, що найважливіше – коли люди дружні між собою. Зараз, до цього можна додати гарне, без диму від снарядів небо, прагнення допомогти тим, кому це дійсно потрібно, та – свободу, яку ми скоро остаточно отримаємо. СЛАВА УКРАЇНІ!