Зєленцов Владислав, 14 років, учениця 9-го класу Славгородського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе: Порошина Тетяна Борисівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Чи думав я колись, що саме жахливі лютневі події примусять мене серйозно задуматися над словами моєї матусі: «Як нелегко ростити дитинку, як довго діточки спинаються на свої ніжки, але як миттєво може забрати життя малюка проклята війна!»

Одного холодного ранку, розгублений та наляканий побаченим, я безвідривно дивився телевізор, не розуміючи причини вторгнення сусідньої держави на територію нашої Батьківщини. Цього дня, як і кожного наступного, у нашому помешканні криком кричали телефонні дзвінки від рідних, однокласників, друзів… Сперечалися, радилися, пропонували один одному допомогу… Головне – ми зуміли опанувати свої емоції, не дали тотальній тривозі спровокувати істерику.

У межевій ситуації, як на мене, потрібно діяти. Ми гуртом впорядковували бомбосховище, запасалися водою, продуктами харчування, ліками та найнеобхіднішими речами.

Третього березня чорною вдовою війна прийшла до нашого запорізького краю, землі славної козацької вольниці… На моїх очах від зриву снаряда з білого світу зникли дві сестрички, які йшли вулицею села. Як важко усвідомити: вони були, та їх не стало… Як і не стало багатьох жителів моєї рідної Федорівки.

Бридкими капустянками лізли, повзли танки окупантів. Ворожа агресія з великими руйнуваннями інфраструктури та знищенням мирного населення подібно епідемії розповсюджувалася прилеглими населеними пунктами. Мені було гірко пропускати ці події через себе, а душу шкребло, як ножем по металу.

З кожним днем російська техніка та війська швидко накопичувалися. І почалось жахіття: «зачистка» населення, пограбування магазинів, осель, конфіскація легкових машин, сільськогосподарської техніки, фермерського реманенту, суцільний розбій, розруха… Так комендатура встановлювала на українській землі нові правила-режим, швидко будуючи оборонні об’єкти. Серед населення вороги розповсюджували плітки, що прийшли захищати нас. У мене запитання: від кого?

Ми жили в нелюдських умовах при постійних обстрілах. Нестерпно було чути дитячий плач. Ставало все гірше й гірше… Та хіба можна забути своє щасливе життя? Хіба можна викреслити з пам’яті моїх друзів, яких було вбито чи забрано?..

І ми ризикнули: об’їзними сільськими дорогами потай виїхали на територію, контрольовану ЗСУ.

Мир для мене – це живі й усміхнені дітки, щасливі родини, мирне життя у вишневій нашій Батьківщині. Обіймаю тебе, моя країно-матінко! Я впевнений: перемога за нами, бо ми на рідній території! Тому буду зі своїми новими однокласниками Славгородського ліцею плести маскувальні сітки, пекти та продавати смаколики, брати участь в акції «Смілива гривня» для того, щоб переказати гроші на спеціальний рахунок НБУ для збору коштів на потреби армії.

Україна понад усе!