Спицина Марія, 11 клас, Середино-Будський ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання — Коленікова Людмила Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я вважаю, що кожен з нас розуміє, якою страшною є війна. Саме тому я хочу розповісти свою історію.

Я з Середино-Буди — це невелике містечко в Сумській області. Воно знаходиться на самісінькому кордоні з країною-агресором. Майже з початку повномасштабного вторгнення його почали обстрілювати. 24-го лютого я прокинулась, як у звичайний день. Але щось було не так, бо я помітила, що моя мама дуже схвильована. На той момент я не розуміла чому, але потім мені сказали, що почалась повномасштабна війна. Мені було дуже страшно. В цей день у нас відмінили уроки. Я памʼятаю це як зараз. Протягом дня я дзвонила та писала всім знайомим та друзям чи все у них добре, але досі не вірила, що все це зараз із нами відбувається. 

Через два місяці, коли пролунали вибухи у моєму місті, ми дуже нервували. Я вперше чула такі звуки. Мене заспокоювали, але я бачила, що мої рідні теж нервують. Обстріли міста траплялися все частіше. Моя подруга, яка жила по сусідству переїхала до Києва, через постійні обстріли. Влітку я з мамою також поїхала у Київ, та приблизно через два тижні ми повернулись в Середино-Буду.

Гуляти містом було трохи боязко, бо ти не знаєш коли пролунає вибух.

Під час обстрілів, мені було страшно. Але на вулицю я виходила часто, бо ходила у гості до бабусі з дідусем та прогулятись з друзями. Ми з моїми товаришами швидко прямували до укриття, коли чули підозрілі звуки, та намагались гуляти неподалік, щоб заховатись.

Мої рідні регулярно нагадували мені про техніку безпеки, та я дослухалась до цього, бо цінніше ніж життя, в нас нема нічого.

Взимку ввечері на вулиці вже було темно, та я рідше виходила гуляти. Настало 31 грудня. У цей день всі українці загадали одне бажання, до здійснення якого ми всі йдемо. Обстріли не вщухали й у 2023 році. Були випадки, коли вибухи лунали поруч з домівкою, це було дуже страшно. Навесні був випадок, коли вибух пролунав поруч, та ми дуже злякались. Зазвичай ми ховались у підвалі. На наступний день моя мама з родичами вирішили, що я повинна поїхати до них у Київ. Я вагалася, але це було питання моєї безпеки, та мені пояснили як це важливо. Я погодилась, та вже через 3 дні була в Києві. Мене відвезла туди мама, але я пожила там недовго. Потім повернулась додому, щоб зібрати речі, та мама відвезла мене до родичів, у місто Шостка. На той час моя мама, бабуся, дідусь та наші тваринки залишались у місті. Мамина хрещена, та її чоловік, у яких я жила виявились дуже приємними людьми, та зараз вважають мене своєю онучкою. Кожні один-два тижні мама їздила до мене. У липні я поїхала в Середино-Буду, щоб всіх провідати, бо обстрілів стало менше. 1 вересня, коли я була у Шостці, і мама була поруч, моє місто почали дуже сильно обстрілювали. Вже у листопаді моя родина орендувала квартиру, та тепер ми живемо разом. Тваринок ми вивезли також.

Тепер мої друзі розкидані по всій Україні, але головне, щоб все було добре.

Деякі, зараз також живуть у місті Шостка, та я знайшла собі тут нових друзів. Насправді, я дуже сумую за рідним містом, домівкою, бо там у мене залишились позитивні спогади, дім, та деякі речі. Я думаю, що багато хто зрозуміє мене, як це боляче, коли місце в якому ти ріс, жив та насолоджувався життям, зараз руйнують, й там помирали люди. Саме тому, після війни жити там було б дуже боляче.

На мою думку, українці – сильний люд, а сильні – завжди перемагають!