Спицина Марія, учениця 10 класу Середина-Будського ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коленікова Людмила Анатоліївна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

На мою думку, суперсила кожного українця – це їх національне походження. Бути українцями – це бути людьми з залізною силою волі, стійким характером, складним історичним минулим, та наразі витримувати тяжкі часи для нашої держави.

З давніх-давен українці боролися за збереження державності нашої країни. Вороги дуже багато разів намагалися її у нас відняти та забрати наші землі собі. Але в них це не вийшло, бо ми – волелюбний народ, який завжди буде триматися одне за одного, та боротися за волю нашої країни.

Я пишаюсь тим, що я – українка. Нашої мови намагалися позбутися, тому українці довго не могли почути української мови, коли б це не заборонялося законами інших держав. Нас хотіли позбавити цього, але наші пращури змогли подолати цю несправедливість, та довести всім, що українці були, є, та будуть не дивлячись ні на що.

Коли був створений Валуєвський циркуляр та Емський указ, які забороняли використовування української мови у писемному й усному вигляді, тоді наші письменники, та простий люд, які бажали бути окремою державою, які бажали розмовляти на своїй рідній українській мові, розповсюджували історичні пам’ятки та згадки про те, що наша мова досі існує, і про те, що треба її розповсюджувати.

Вони добились свого. Наразі наша держава переживає дуже тяжкі часи. Зараз ми знову боремося за незалежність нашої України, та ми обов’язково переможемо! Війна торкнулась кожного з нас. Кожен день гине дуже багато людей, наших захисників, та мирне населення. Від цього хочеться кричати!

У багатьох містах України лунають вибухи, і нажаль, у моєму місті теж. Я з невеликого міста у Сумській області під назвою Середина-Буда. Майже кожен день моє місто обстрілюють, там гинуть люди та лунають вибухи. Мені дуже прикро, що зараз ми всі переживаємо такі тяжкі часи, які внесли свої корективи у наші життя.

А ми всього лиш хочемо бути окремою державою, розмовляти рідною мовою та насолоджуватись життям в Україні. У Середина-Буді майже кожного дня літають снаряди. В нас дуже багато пошкоджених та розбитих будівль, я й досі іноді не можу повірити, що це зараз із нами відбувається. Через ці тяжкі обставини я не можу ходити до свого ліцею, бо це небезпечно.

Але реалії нашого сьогодення такі. Вони роблять нас сильніше, але позбавляють мирного життя. Не можна описати цієї болі, туги за рідним містом, яке я вважаю домом. Це дуже незвично відчувати, що там наразі обстріли, бо як прийнято дім – це те місце, яке захищає тебе.

Але як я вже казала війна вносить свої корективи у наш світогляд та життя. Найстрашніше – це чути вибухи, й замислюватися: чи все буде добре ? Я й досі пам’ятаю як ми тікали під обстрілами, чули свист снарядів та молилися, щоб все було гаразд.

Я вірю в те, що ми виборемо нашу незалежність, та сподіваюся, що це буде найближчим часом. Вірю в те, що скоро ми будемо жити під мирним небом, в нашій незалежній Україні. Ми повинні пам’ятати всіх загиблих, які поклали свої життя за наше щасливе майбутнє!

Я бачу, що витримують люди в моєму місті, і люди в інших містах, які також були, і які є під обстрілами. Тому я пишаюсь тим, що я – українка, і тим, що у нас такий волелюбний народ. Для наближення перемоги я повинна говорити про війну, розповідати свою історії у воєнний час та про ситуацію з якою я зіткнулися.

Вірю у перемогу та наших захисників, підтримую їх, та підтримую своїх рідних.

Отже, я вважаю, що бути українкою – це моя суперсила, бо вже у моїй крові закладено дуже багато позитивних рис, які є у всього нашого народу. А це пов’язано з минулим нашої держави.